Розділ 12.

Наближаючись до багатоповерхівки, я помічаю червоний автомобіль, який перегороджує мені дорогу. За кермом я впізнаю ту саму білявку, яку бачила нещодавно в ресторані.

Вона виходить з автомобіля і впевненими кроками наближається до мене. На ній світле пальто на запах і чорні чобітки на тонкій шпильці. Волосся спадає легкими локонами. Видно, що жінка доглянута і не звикла ні в чому собі відмовляти.

Вона застигає в декількох кроках від мене. Обводить прискіпливим поглядом з ніг до голови і вигинає губи в кривій посмішці.

Я поки не дуже розумію мету її візиту і намагаюсь тримати себе в руках.

- Не розумію, що він в тобі знайшов? – презирливо хитає головою все ще витріщаючись на мене.

Значить це стерво приїхало подивитися на мене? І судячи з її невдоволеного тону, я не дуже їй сподобалась.

- Мабуть, те, що в тобі не розгледів, - ціджу крізь зуби. Бажання розмовляти з цією дамочкою зовсім немає і я роблю крок в бік, в надії завершити нашу неприємну розмову.

Білявка шарпає мене за рукав куртки розвертаючи до себе.

- Збирай свої манатки і щоб до вечора тебе не було в його квартирі! – шипить вона все ще тримаючи мене за рукав.

О ні! Ця погань точно не сміє вказувати мені, що робити! І як він тільки міг зустрічатися з цією коброю?

Я різко висмикую руку з її чіпких кігтів і впиваюся руками в комір її пальта. Не на ту вона напала! Ой не на ту!

Один божевільний в Одесі, маніяк-вбивця тут, ще й на додачу сучка з прибабахом, яка надумала мені погрожувати! Здається, це вже занадто!

- Слухай сюди, кралю! Якщо ти думаєш, що мене можна залякати, то  дуже помиляєшся! – просто гарчу від гніву. – Я не звикла прислухатися до чужих порад! – шиплю їй в обличчя. – А тепер пішла, сіла в своє авто і зникла з моїх очей раз і назавжди!

- Відпусти, божевільна! - вирвалась вона, явно не очікуючи такої відповіді. – Ти ще про це пошкодуєш, - виплюнула стерва, задкуючи до машини.

Не розумію, звідки в мене стільки злості до цієї «милої особи», але мені справді захотілося її прихлопнути! Кров так і бурлила в жилах підступаючи до горлянки.

Бабусі на лавочці спостерігали за цим шоу з відкритими ротами. Оце здобула славу! Тепер будуть мати, кому кісточки перемивати.

Набравши повні легені повітря я, все ж таки, наважилась, і пройшла повз допитливих глядачів, ховаючись за дверима під’їзду.

Що це було, чорт забирай? На що вона розраховувала? Що я підібгаю хвоста і втечу? Не діждеться!

Володимир зробив свій вибір на маю користь і я не збираюся від нього відступати.

В моїй голові ще довго крутився цей інцидент, але потрібно було заспокоїтись. Я заварила собі чай з мелісою, закуталася у ковдру і просто мовчки сиділа в кріслі з теплою чашкою в руках.

Не пам’ятаю коли заснула, але як прокинулась за вікном вже почало темніти. Я знайшла свій телефон і поглянула на годинник. Нічого собі! Я проспала цілих три години.

Скоро повинен повернутися Володимир і я мов ошпарена помчала на кухню готувати вечерю. Мені просто необхідно було довести йому, що я в сто разів краща, за його колишню кобру.

Я запекла картоплю по-французьки і нарубала овочевий салат.

Коли з приготуванням вечері закінчила, вирішила гарно одягнутися перед приходом коханого. Я дістала з шафи червону сукню з відкритими плечима, добре випрасувала її і одягнула.

Привела до ладу волосся і нанесла ледь помітний макіяж. Виглядала доволі привабливо. Тільки, чомусь, Володимир знову затримувався змушуючи мене хвилюватись.

Через годину очікування з дверей почулася клацання замка і важкі крокі, які доносились до кухні.

Я зірвалась з місця і помчала зустрічати коханого. Скучила безмежно і мені дуже не терпілося його побачити.

- Ну нарешті, - кинулась з обіймами цілуючи в губи і вдихаючи такий рідний аромат. – Хтось обіцяв прийти раніше? – відлипаю від нього.

Він якийсь не такий. Очі опускає, напружений і відчужений. Не вимовляє ні слова, навіть не дивиться. Я відразу ловлю його змінений настрій і не можу зрозуміти в чому причина. Вчора все гаразд було.

- В тебе проблеми на роботі? – намагаюсь хоч якось прояснити ситуацію.

Він відсторонюється, проходить в кухню і спирається на стільницю. Губи стиснуті в тонку лінію, жовна ходять ходуном.

- Не зовсім, - глухо промовляє, видихаючи. – Я повинен тобі дещо сказати, - насторожуюсь, проходжу вперед зупиняючись навпроти нього. Щось мені підказує, що розмова буде важкою.

- Катя, вагітна… від мене, - далі я вже не чую слів, лише нестерпний шум у вухах, картинка перед очима розпливається, ноги не відчувають землі під собою. Мене, немов бетонною плитою прибивають до землі.

Ну а чого ти хотіла, Марто? Вони ж не в доміно грали, коли зустрічалися…

Серце болісно стискається і розбивається на дрібні уламки. Щастя, яке було так близько просто випаровується після його слів.

Гіркий ком підступає до горла, відбираючи змогу видавити хоч слово. Хоча, що говорити в таких ситуація? Навіть слів не підберу. Я розумію, що це все. Кінець…

- Я не збираюся повертатися до неї, але дитину теж не покину, - продовжує вдаряти словами. Не знаю, що він там собі вигадав, але я вже прийняла рішення.

- В дитини повинна бути повноцінна сім’я, - не своїм голосом видавлюю з себе і розвертаюся до виходу. Він різко наздоганяє мене перегороджуючи вихід своїм масивним тілом.

- Марто, я не хочу тебе втрачати! Розумію, все стало надто складно… - продовжував щось бурмотіти, але я вже не чула його слів. Сльози бризнули з очей і я вже не могла їх стримувати.

- Я так не зможу! – починаю кричати. – Не зможу ділити тебе ще з кимось! Відпусти! – шарпаюсь в його лапищах. Мене просто розриває від надлишку емоцій.

- Тобі треба час.

- Так, мені треба час, а ще, я повертаюсь додому! – випалюю вирвавшись з його захвату.

Нічого не бачу. Сльози затопили очі. Біжу в кімнату і поспіхом починаю змітати речі в рюкзак.  Все роблю на автоматі. Емоції переповнюють. Серце, зараз, вискочить з грудей.