Розділ 11.

Опинившись в квартирі я одразу телефоную до Олени. Погане передчуття не припиняє мене переслідувати.

- Ну нарешті ти підняла слухавку, - полегшено видихнула, почувши її голос. – Як там ти? Як справи? Чому так довго не відповідала? – накинулась на неї з безліччю запитань.

- Марто, - почала вона тремтячим голосом, - я не знала, як тобі сказати…- і тут я відчула неладне. -  Твій салон,  мало не згорів минулої ночі.

- О Господи! – серце почало голосно калатати. – Як це сталося? Чому ти відразу не сказала? – все ще не могла повірити я.

- Не знала, як повідомити про таке. Ти не хвилюйся, він же застрахований, - почала заспокоювати мене тітка.  – Тільки є ще дещо, - раптом  вона замовкла.

- Що ще? Не тягни! – Володимир теж насторожився, адже був поруч і все чув.

- Сказали, що це підпал. Ніби, хтось навмисно побив скло і жбурнув всередину якусь легкозаймисту рідину. Я взагалі не розумію, кому це потрібно, -  схлипуючи промовила вона.

А я, здається, почала здогадуватися від кого це був привіт. Життя не переставало мене обдаровувати сюрпризами.

- Я так розумію, мені треба летіти в Одесу? – запитала її сама знаючи відповідь.

- Так, Марто. Треба владнати питання зі страховою, - винувато промовила тітка. Знаю, що її вини там не було, але голос звучав приглушено.

- Добре. Тримай мене в курсі. Я подумаю, чи зможу вирватись. До зустрічі.

- Бережи себе.

Я відключилась. Погане передчуття мене не підвело. Здавалося, тільки все почало налагоджуватись, як минуле знову нагадало про себе.

- Що сталося?  Ти зблідла, - помітив Володимир обводячи мене стурбованим поглядом.

- Мій салон вчора хтось підпалив, і я здогадуюсь, хто це зробив, - відказую я.  Володимир підходить, майже впритул, не відводячи погляду.

- Куди ти знову вляпалась, Марто? – серйозним тоном запитує він, ніби я в цьому винна.

- Вляпалась! – погоджуюсь, кидаючись до нього. – Це все через тебе, між іншим! – не стримуючи себе стукаю кулаком в його тверді груди.

- Заспокойся, божевільна! – затискає мене в обійми, щоб хоч трохи привести до тями. – Тепер, повільно і зрозуміло поясни, що сталося!

Він садовить мене на диван, що у вітальні, а сам нервово міряє кімнату своїми кроками в очікуванні відповіді. Я беру себе в руки і починаю розповідь:

- Незадовго до мого повернення в Київ, я бачила Вікторію, сестру того хлопця, якого, по твоїй милості, запроторили до в’язниці. Вона була впевнена, що це я здала її брата поліції, бо його відразу взяли, - в повному розпачі розповідаю я. – Вона сказала, що коли він вийде, а це повинно було статися дуже скоро, то знайде мене! Так! Саме це вона сказала! Доказів в мене немає, але я впевнена, що він вже мене знайшов!

- На, випий, - Володимир простягнув мені склянку з водою. – Повертатися в Одесу для тебе небезпечно. І я не можу з тобою полетіти, нажаль, - він провів рукою по своєму чолі, важко видихаючи.

- Знаю, - погоджуюсь я. – Але питання зі страховою саме себе не владнає.

- Ти не полетиш сама! – вже жорсткіше гарчить Володимир пропалюючи мене своїм пекучим поглядом. – Я подумаю, що можна зробити. Хлопців попрошу, хай проб’ють того Якова. Хто він, і що собою являє. Підключу колег з Одеси, - нависає наді мною, наче хмара. – Пообіцяй, що більше не втечеш! – його очі темніють.

- Обіцяю, - шепочу я, все ще слабо вірячи в свої слова.

Він нахиляється нижче і ніжно цілує в губи, розбурхуючи купу метеликів внизу живота. Я обіймаю його за потилицю відповідаючи на поцілунок. Мене знову дурманить його запаморочливий запах, від якого голова йде обертом. Коли він поруч, я більше не можу думати ні про що, мозок вмить відключається, а серце пришвидшує свої удари.

- Нічого не бійся, - шепоче мені в перерві, між поцілунками. – Я нікому не дам тебе скривдити, - обхоплює моє обличчя руками і ще пристрасніше цілує.

Не хочу більше розлучатись з цим чоловіком! Не хочу! Він мій, повністю! Не знаю, як я стільки часу жила без нього, без його міцних обіймів, ніжних дотиків, палких поцілунків, від який паморочиться в голові. Він, немов той наркотик. Спробувавши  один раз, більше не можеш відірватися.

Я прокидаюся серед ночі від телефонного дзвінка. Володимир підхоплюється, бере телефон і виходить з кімнати. Чомусь, перша думка, що йому телефонує та білявка. Сон, як рукою знімає і я тихо підкрадаюся до дверей, щоб почути хоч слово. Підслуховувати чужі розмови не гарно, знаю, але ж він мені не чужий, тому, якось, ні краплі не соромно.

- Два трупи, за два дні – це повний треш! – не стримуючи емоцій, голосно викрикує Володимир.

Тут і підслуховувати не потрібно, щоб все почути. Аж лячно стає від його слів! Це точно не білявка телефонує.

Я ще вчора помітила, що в нього якісь проблеми, але він і словом не обмовився. А тут, два трупи! Всередині все похололо.

- Ми повинні знайти цього виродка негайно! Поки він половини міста не передушив такими темпами!

Чорт! В мене знову з’являється якесь погане передчуття і закрадаються дивні підозри. Здається, моя параноя активізувалася, але я повинна негайно дізнатися всю правду про ці трупи. Інакше, від своїх здогадок, точно дах полетить.

Я повертаюся в ліжко, ховаюсь під ковдрою і нервово чекаю. Володимира надто довго немає, і моя фантазія малює в уяві казна що. Страх, який я так довго намагалась приглушити, заховати, він знову виходить на поверхню.

- Я чула твою розмову, - зізнаюсь, коли Володимир повертається в кімнату. В темряві, мені не вдається розгледіти його вираз обличчя, але напруга передається з кожним кроком.

- І як тобі? – намагається говорити спокійно, але в нього кепсько виходить.

- Я хочу знати, чиї це трупи? – тремтячим голосом продовжую, з жахом промовляючи кожне слово.

Володимир сідає біля мене на край ліжка, дивиться в підлогу. Він витримує довгу паузу перед тим, як починає говорити.

- Дівчат, - коротко промовляє. – Цей покидьок задушив вже двох за два дні.