Розділ 10.

Марта

Я прокидаюся від тяжкого надокучливого сопіння мені у вухо і помічаю, що в ліжку не одна.  Масивна рука притиснула мене до себе і я навіть не можу поворухнутися. 

Не пам’ятаю, як  він тут опинився, а тим більше, коли встиг примоститися біля мене.  Я навіть не чула коли він прийшов.

Якось незвично прокидатися в ліжку з чоловіком. Мене до такого життя не готувало.

Я мовчки лежу і не знаю, як вибратися. Набравшись трохи сміливості, все ж таки, стягую його руку і вислизаю з міцного захвату.

Знаходжу свою сумочку. Витрушую з неї весь вміст і вуаля. Ключі з брязкотом падають на підлогу. На щастя, Володимир навіть не поворухнувся. Я швидко збираю речі назад до сумки повзаючи колінами по паркеті.

От чорт! І як це тепер виглядає? Це треба було так набратися, щоб аж засліпило? І що він тепер про мене подумає?

Йому, мабуть, пора на службу збиратися, а він навіть не думає прокидатися.

Я підходжу до ліжка милуючись його мужнім профілем. Він, сама невинність, коли спить в обіймах з подушкою. І мені треба порушити цю солодку ідилію.

Я торкаюся його обличчя і проводжу рукою по щоці доходячи до жорсткої щетини.

- Прокидайся, містер поліцейський, - кажу голосніше, ніж хотілося б.

Він неохоче відкриває очі, щось незрозуміле бурмоче і далі моститься спати. Через декілька секунд повертається до мене і розгублено кліпає.

- Котра година? – підхоплюється він, знаходить годинник  і швидким рухом застібає його на зап’ясті. – Чорт! Я проспав! – визнає нарешті і кидає невдоволений погляд на мене.

- Це все через тебе. Приспала мене. Я завжди прокидаюся о сьомій, - промовляє затягуючи пасок на штанах. – Будь як вдома. В холодильнику є продукти. З голоду не вмреш.

- Який ти турботливий, - шиплю я демонструючи в’язку ключів на пальці. – Знайшла, випадково, - додаю, виправдовуючись.

- Тоді, одягайся, відвезу тебе, - коротко кидає мені без жодного докору, що дуже дивно.

- Навіть кави не вип’ємо?  - запитую я.

- Пізніше пригощу тебе. В мене сьогодні напружений день.

Я слухняно біжу в ванну, приводжу себе до ладу, одягаю своє чорне плаття, розчісую волосся і з’являюсь у всій красі перед своїм колишнім. Він окидає мене пильним поглядом, але не говорить ні слова.

- Я готова, - відказую йому.

****

- Щось серйозне сталось? – запитую, опинившись в салоні авто.

- Пасок пристебни, - кидає він, заводячи двигун. – Серйозніше не буває.

Володимир тягнеться до пачки сигарет, що лежить в бардачкові і дістає одну.

- Давно палиш? – цікавлюсь я.

- Не палю, - коротко відповідає роблячи затяжку. – Це для окремих випадків.

Відчуваю, щось серйозне сталось, але витягнути з нього хоч якусь інформацію просто неможливо.

- Ми сьогодні побачимось? – раптом, заходжу з іншого флангу.

Чомусь, дуже не хочеться розлучатися. Розумію, що в нього інша дівчина і все таке. Але якби він зовсім нічого до мене не відчував, чи ліг би поруч серед ночі?

- Я заїду після роботи, - коротко запевняє мене. На обличчі випливає нестримана посмішка від того, що він так швидко погодився. – До речі, чим плануєш зайнятися сьогодні, - ніби просто цікавиться, а в мене закрадаються якісь дивні підозри.

- Нічим таким. Шпалери буду клеїти, - ділюся своїми планами.

Його брови повзуть вгору від здивування, а на обличчі з’являється ледь помітна посмішка.

- Неочікувано, - зізнається Володимир. – Допомога потрібна?

- Я ще не знаю. Спробую сама, а там видно буде, - кажу відстібаючи пасок, коли автомобіль зупиняється біля мого під’їзду.

Володимир кидає на мене короткий погляд потім поглядає на годинник. Я розумію, що він і так спізнюється, тому прощаюся:

- До зустрічі, - швидко цілую його в щоку і вискакую з салону, поки він не оговтався.

Як я і планувала, зайшовши в квартиру, спочатку переодягаюся і відразу беруся за роботу. Готую клей, яким потрібно змазати стіни і шпалери. Вимірюю висоту стіни, довжину шпалер і приліплюю перший шматок.

Все йде не так гладко, як хотілося б. Папір морщиться, я намагаюсь його розгладити, лаюся сама на себе.

Все ж таки, приходжу до висновку, що це не моє. Вперше і востаннє я беруся за таку роботу.

Другий шматок шпалер дається ще гірше. До всього щастя, ще й стіни криві. Чорт би їх побрав!

Я нервую, бо виходить не дуже, але покинути все на півдорозі теж не хочу.

До вечора нарешті вдається закінчити поклейку. Давно я не почувалась такою втомленою. Відмивши залишки клею з підлоги і стін полегшено видихаю.

Шлунок зводить від голоду. Я згадую, що весь день нічого не їла, а готувати, немає бажання і сили.

Втомлена і знесилена плетусь в душ, щоб хоч трохи розслабитись. Вмикаю воду, наношу на тіло гель з ароматом персика. Запах просто чудовий. Стою під струменем і насолоджуюсь стікаючими по тілу краплями.

Отримавши невелику дозу релаксу я вимикаю воду і кутаюсь в м’якенький рушник. З дверей доноситься настирливий звук дзвінка.

Останній раз так дзвонили до мене, коли я затопила сусідку знизу.

Не роздумуючи, я мчу до дверей.

На порозі Володимир. Все ще у формі і з букетом червоних троянд. Мабуть, додому він не заїжджав. Після роботи відразу до мене. Ще й букет цей. Невже мені?

- Я не вчасно? – підвів брови догори, підозріло заглядаючи в квартиру.

- Проходь, - кивнула я. – Довго чекав під дверима? Я була в душі.

- Бачу, - проводить по мені очима опинившись всередині. – Це тобі, - якось не сміливо простягає букет.

- Дякую. Вони дуже гарні, - обережно приймаю цей неочікуваний подарунок.

Це  ж треба? Він може бути не тільки грубим і суворим, а й романтичним.

Володимир зробив декілька кроків вперед, розглядаючи плоди моєї праці.

- Непогано, як для першого разу, - оцінює мою роботу він.

- Я старалась, - зізнаюсь, шукаючи підходящу вазу для троянд.