За твоєю спиною

Розділ 8.

Марта

Тиждень пройшов в більш менш спокійному руслі. Мамина операція трохи змістилась. Якась жінка не чекаючи своєї черги полетіла оперуватися до Німеччини, а своє місце віддала мамі. Нам залишилось чекати близько тижня. Це не могло не радувати.

Як просувалось розслідування в пошуках картини було невідомо. З Володимиром ми більше не бачились. Він не дзвонив, хоча зізнаюсь, я чекала на нього.

Світ не обертається навколо мене, знаю. Просто тоді, на мить, здалося, що в нього ще є почуття до мене. Але, мабуть, я просто вигадала те, чого дуже хотіла.

Мені треба було чимось зайнятися. Без роботи в голову вдиралися настирливі думки про Володимира, які треба було чим швидше проганяти.

Я виріши зайнятися ремонтом. Часу в мене було, хоч відбавляй, а від нудьги аж вити хотілося. 

Слово «ремонт» - це трохи гучно сказано. Просто набридли ті облізлі шпалери в коридорі, які аж вигоріли від старості. Хотілося трішки освіжити квартиру.

Здерти їх зі стін було не так легко, як гадалося. Вони майже приросли до старезної штукатурки, аж в’їлися в неї. Та я, дівчина наполеглива, весь день витратила, і до вечора залишились голі стіни.

Наступним кроком був вибір шпалер і я подалася в магазин.

Хотілося щось світлих відтінків, спокійне і не нав’язливе. Мій погляд зачепився на півметрових  сріблястих шпалерах з тоненькими поздовжніми смужками чорного кольору з одного боку.

Здається, вони будуть непогано виглядати. Тільки от скільки рулонів брати: два, три? Якось я не подумала виміряти стіни і порахувати. Взялась за роботу, абсолютно нічого в цьому не тямлячи. В цьому вся я.

Все ж таки беру чотири рулони шпалер, клей, валик, ґрунтовку і йду на касу, щоб розплатитися за покупки.

Ледве виходжу з того магазину навантажена двома пакетами. Додому мені близько двадцяти хвилин пішки, але я не впевнена, що зможу доволокти це все сама.

Декілька хвилин стою і роздумую чи не викликати б мені таксі. Тільки дістаю телефон, як чую сигнал автомобіля. Піднімаю голову і біля мене зупиняється сіра ауді. З салону виходить молодий хлопець в темних окулярах, чорній шкіряній куртці і в джинсах такого ж кольору. Він різким рухом знімає окуляри і його губи пливуть в широкій посмішці.

- Не вірю своїм очам! Марта, я тебе ледь впізнав! Як же ти змінилася! Скільки ж ми не бачились? – підходить до мене Сергій легко обіймаючи за плечі.

Це той самий одногрупник, з яким ми ніби зустрічались, але насправді нічого в нас не було. Це через нього на мене напав той божевільний. Бо якби він не напився того вечора і провів мене додому, нічого б не трапилось і я не поводила б себе, як перелякана ідіотка і не зламала б собі життя.

Але зараз, я посміхаюся йому у відповідь, бо нарешті побачила хоч якесь знайоме обличчя в цьому місті. Сергій змінився. Подорослішав чи то помужнішав. Я навіть рада, що ми зустрілися.

- Привіт, Сергію, - відповідаю на його дружні обійми. – Тебе теж не впізнати. Тачку собі купив, такий діловий став.

- Хах, та перестань, теж мені, ділового знайшла. Як сама? Де пропадала? Чим займалась? Нічого про тебе не чув.

- Я в Одесу перебралась, салон відкрила. Сюди тільки недавно прилетіла, - розповідаю я все ще тримаючи свої важкі пакети.

Сергій не відразу, але помічає, що мені не дуже зручно.

- Давай я тебе підвезу, - відбираючи пакети пропонує він. – Хоч поговоримо. Стільки ж часу не бачились.

Я відразу погоджуюсь. Аж настрій піднявся, що побачила когось знайомого, ще й додому підвезе. Пощастило мені з ним.

- А ти чим займаєшся? – запитую оглядаючи новенький салон, який пахне шкірою.

- В мене свій автосервіс. Будеш? – простягає мені пачку з цигарками.

- Я не палю, - відразу відмовляюсь я.

Він лише знизує плечима, витягає сигарету  підпалюючи її запальничкою і робить затяжку. Сергій опускає скло вікна випускаючи в нього дим.

- Заміж ще не вийшла? – раптом запитує він, кидаючи короткий погляд на мене.

- Куди мені заміж? Я навіть домашніх тварин не тримаю, а чоловік  - це така відповідальність, - віджартовуюсь я і відводжу погляд в бік. Не хочу, показувати свою розгубленість чи ніяковість від його питання.

- Може, десь сходимо ввечері? Я запрошую, -  раптом видає Сергій зупиняючись біля під’їзду. – Чи може пригостиш чаєм? – піднімає одну брову він.

- Вибач, я не можу тебе запросити. В квартирі погром, я ж ремонт затіяла. А на рахунок зустрітися ввечері ідея непогана.

- Ну тоді домовились. Я заїду о восьмій, - промовляє Сергій і ми одночасно виходимо з машини.

Він дістає пакети з багажника і вручає мені.

- Дякую, що підвіз, - кидаю йому і прямую до під’їзду.

- До зустрічі, Марто, - лунає  мені в спину, грюкає дверка і автомобіль з гуркотом зривається з місця.

Не знаю, навіщо я так швидко погодилась на зустріч з Сергієм. Може, через те, що мені не вистачає спілкування? Чи може, через те, що від Володимира немає ніяких звісток і я просто хочу чим швидше викинути його з голови?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше