Розділ 4.

Ось і почалося нове життя Вікторії Ярославської.

З латинської, моє теперішнє ім’я означало перемогу. Не дарма я обрала саме його. Тому, що головним моїм завданням було перемогти труднощі, невдачі та страхи. Якщо труднощі я майже подолала, то з іншими двома пунктами поки не склалося.

Я перебралася на нову квартиру і почала звикати до життя самотньої дівчини.

До роботи добиратися було далекувато, але я рано прокидалася і з часом навіть звикла. Робота в салоні особливого задоволення не приносила, але гроші я отримувала непогані, які по трохи почала відкладати. Ще одним плюсом було спілкування з людьми, які нагадували мені, що життя триває і по трохи вирівнюється.

Час від часу я зідзвонювалась з мамою і своєю подругою Анною. В мами було все стабільно: дім – робота, робота – дім.  Вона в мене терапевт, тому сумувати ніколи, завжди повинна бути на зв’язку зі своїми пацієнтами. А в Анни своя особиста рана – її несподівано лишив коханий і зник без будь яких пояснень. Я не знала, що їй сказати і як втішити, адже бачила його тут, в Одесі. І вигляд він мав дуже кепський. Схоже, причина, по якій він зник була серйозною, бо він взяв з мене обіцянку нічого не говорити подрузі. Спочатку я вагалась, але дотрималась слова.

Осінь плавно перейшла в зиму, а дні стали надто короткими. Додому я стала повертатися за темна, здригаючись від кожного звуку. Схоже моя параноя все ще продовжувалась і з нею потрібно було щось робити. Я навіть думала звернутися до психолога, бо жити з вічним страхом темряви ставало нестерпно.

Кажуть, що жертва завжди притягує  свого нападника. Мабуть, це відбувається на енергетичному рівні.  От і я мала той «синдром жертви», який зіграв зі мною злий жарт.

Того вечора, я як завжди поверталася додому. Вулиця, на якій я жила завжди була малолюдною, але моя голова знову тривожно озиралася на всі боки в очікуванні небезпеки. В моїй сумочці навіть з’явився газовий балончик, але страх всеодно не зник.

На зустріч мені рухалась якась постать, і здалеку не було видно хто це: жінка чи чоловік. Всередині нутрощі стислись в тісну пружину, немов передбачаючи непоправне. Це був чоловік в капюшоні, від якого так і віяло небезпекою.

Ви зараз подумаєте, що я божевільна і в кожному чоловікові вбачаю загрозу, але від цього незнайомця серце почало калатати наче оскаженіле. Тікати було нікуди бо він майже зрівнявся зі мною. Ще декілька секунд і ми розминаємось і наче нічого не відбувається, але я не встигаю обернутися, як він затискає рукою мій рот і тягне між будинки. Я вириваюсь і кричу, що є сили! Благаю про допомогу! Його це не зупиняє і він знову хапає мене і волочить далі. Я шарпаюсь, наступаю йому на ноги, але наші сили не рівні.

Господи! Здається, своїми страхами я сама накликала на себе біду і тепер переживаю цей жах вдруге! В голові одне питання: чому саме я?

Я вже майже попрощалась з життя, але несподівано, нападник послабив хватку і я побачила, як чиїсь руки схопили його, силою відтягуючи від мене. Мені не відразу вдається розгледіти обличчя свого рятівника, бо все відбувається наче в тумані. Вони борються і, замість того, щоб тікати я дістаю балончик. Нападник кидається на незнайомця від чого той скрикує:

- Тікай! В нього ніж!

Думати ніколи і я пшикаю йому в обличчя. Він корчиться, тре очі, кричить, але скоріше за все,  вже нічого не бачить. Я відходжу на безпечну відстань і телефоную в поліцію. Нападник, мабуть, відчуває, що він програв і намагається тікати, падає, піднімається і біжить знову. Я підходжу ближче до свого рятівника, який чомусь притисся до стіни будівлі і схопився за бік. 

Господи, його обличчя мені знайоме! Це ж Влад Соколовський – колишній хлопець моєї подруги.

Серце досі шалено колотить від пережитого. Оце я вмію втрапляти у халепи!

- Ти поранений? Я викличу швидку! – Заявляю я,  все ще не в змозі віддихатися від цих подій.

- Живіт трохи зачепило, - стискаючи зуби промовив він.

Я тремтячими пальцями натиснула потрібні цифри і сама сповзла по стіні.

До тями я вже прийшла в швидкій, яка везла мене разом з Соколовським.

- Нарешті, очухалась, - пролунав голос поруч.

- Все гаразд, люба, - вже м’якше промовила до мене жінка в білому халаті. – Вашого нападника схопили.

До мене, нарешті, повертається сприйняття реальності і я поволі згадую минулі події. Міцні руки, тиск, крики, картинка знову висвічується в моїй пам’яті, а тіло судомно тремтить.

- Вас огляне психолог, - помічаючи мій стан сказала жінка, а я навіть не думала заперечувати.

- Що буде з ним? -  кивнула в сторону Соколовського, який зі всіх сил старався не відключатися.

- Все буде добре, він молодець, - коротко відповіла вона.

Після цієї історії я стала регулярно відвідувати психолога. Ірина Василівна – найкращий спеціаліст в цьому місті. Завдяки її сеансам страх трохи притупився, але повністю його позбутися не вдалося.

Ми з Владом дали свідчення проти того нападника і його посадили за грати. На душі стало легше від думки, що я більше ніколи з ним не зустрінусь.

Декілька разів я відвідувала в лікарні Соколовського, який мені дуже допоміг. Він не лише мене врятував, але й дав в позику хорошу суму, щоб можна було спробувати відкрити власний салон, чим я і зайнялась в подальшому.