Розділ 3.

На квартиру Олени я повернулась в піднесеному настрої. Вона була вже вдома і щось готувала, тому що аромат стояв надзвичайний.

- Мий руки, Мартуню. Я запекла картоплю з куркою. Будемо вечеряти, - заметушилася тітка, нарізаючи  салат.

- Я голодна, як пес, - зізналась я витираючи руки в рушник.

Шлунок віддавало спазмом від апетитних запахів. Я накинулась на їжу, ніби два дні їла. А коли, нарешті, втамувала свій голод, прийшов час поговорити.

- Дякую, тітонько. Твої страви, як завжди, божественні, - промовила я.

- Тільки готувати немає для кого, - засмучено відмітила вона. Моя наступна новина радості їй не прибавить, та все ж….

- Я тут квартирку придивилася, непогана така і не за всі гроші, - почала я, спостерігаючи, як настрій тітки помітно псується. – Мабуть, завтра перевезу речі. Тільки не ображайся будь ласка, - благальним тоном промовила я.

- Хіба я не розумію? Молода дівка, он, своє особисте життя треба влаштовувати, а то будеш, як я дівувати, - тихо зітхнула вона.

А я навіть не хотіла думати про особисте. І так, стільки дров наламала, що досі не знаю, як з розуму не зійшла. Надіюсь, що час справді лікує і затягне ті рани, які я сама ж роздерла до крові. І не лише у своєму серці.

Все! Досить! Я повинна пообіцяти собі більше ніколи не думати про нього. Нічого хорошого з цього не вийде.

Весь вечір я гортаю телефон з надією знайти роботу. Юристом я точно не піду, тому шукаю вакансію майстра з манікюру. Те, що в мене великий досвід в цій сфері я нікому сказати не можу, адже Марти Воробей більше не існує. Тому, Вікторії Ярославській доведеться власними силами здобувати своє місце під сонцем. Тепер, мені потрібно звикати до свого нового імені.

Декілька вакансій  я таки собі зберегла і поринула в глибокий сон.

Зранку я вивернула всю валізу, щоб підшукати підходящий одяг. Сьогодні ж спробую влаштуватися в салон. Всі відзначені точки майбутньої роботи знаходились поблизу центра. Добиратися від моєї нової квартири трохи далекувато, але вибирати не приходиться. Якось звикну.

Я не гаю часу, одягаю світлу кремову кофтинку, облягаючу спідницю з екошкіри і взуваю чобітки на підборах. Зверху накидаю пальто і залишаю квартиру.

В телефоні висвічується адреса салону краси «Леді Бо», яку я звіряю з яскравою вивіскою, що переді мною. Я не вагаючись переступаю поріг, закриваючи за собою скляні двері.

- Доброго дня, - зустрічає мене білява дівчина з рецепції, розпливаючись в широкій усмішці. – Перукар Світлана вже чекає на вас, - раптом повідомляє мене.

Я ж розумію, що мене явно з кимось переплутали.

- Вибачте, але я на співбесіду.

- Ой, це ви мене пробачте, - зніяковіла дівчина, - ви, мабуть, майстер з манікюру?

- Так, не підкажете, куди мені далі?

- Прямо і  в кінці направо, - промовила білявка.

- Доброго дня, - привіталась я, коли відчинились двері кабінету власниці салону. Вона стояла і невдоволено кліпала, побачивши мене.

- Доброго дня. Я поспішаю, тому давайте перенесемо співбесіду на завтра, - швидко відрубала вона і вискочила за двері.

Я навіть не встигла погодитись. Чорт! Мінус один на сьогодні.

- Ти уявляєш, вона забула, що в неї стрижка! Як можна бути такою безвідповідальною, - доносився голос обуреної перукарки.

В голову знову прийшла геніальна ідея.

- Вибачте, я тут ненароком почула, що клієнтки, на яку ви чекаєте не буде. То може, допоможете мені із зачіскою? – безневинно запропонувала я.

Дівчата переглянулись між собою і дійшли згоди.

- Я думаю, ми можемо вам допомогти. Що це має бути? – запитала дівчина, на ім’я Світлана.

- Я б хотіла пофарбувати волосся в рожевий, - заявила я.

На диво, ніхто навіть не глянув на мене зі здивуванням чи докором, ніби рожевий – це звичайний колір і нічого такого він не означає.

Я затамувала дихання коли побачила себе нову у дзеркалі.  На мене дивилась зовсім інша дівчина, яка була дуже задоволена результатом.

- Світлано, та ви справжня чарівниця! - в захваті промовила я.

- Вам так набагато краще, - відмітила вона.

Я розрахувалася за нову зачіску і покинула салон. Попереду на мене чекали ще дві адреси, які я відмітила ще вчора.

На вулицях було людно, кожен кудись поспішав у власних справах, хтось просто прогулювався містом, роздивляючись відомі пам’ятки архітектури.

А я вже підходила до наступного салону – «Beauty style». Тут удача мені посміхнулася і його власниця виявилась доволі приємною жінкою, яка запропонувала прямо з наступного тижня виходити на роботу.

Сказати, що я була щасливою, це не сказати нічого. Та я була на сьомому небі від щастя.

Далі я прогулювалась вулицями міста, насолоджуючись його архітектурою, пам’ятниками видатних діячів, мальовничими фонтанами і атмосферою в цілому. Поволі ноги брели до набережної, де також гуляли такі ж самотні, як я, а ще туристи, чи просто місцеві.