Розділ 2.

Літак торкнувся землі, нагадуючи, що переліт дійшов до свого кінця.

Ось воно – нове життя! Нові можливості! Тільки чому ж так гірко на душі?

Біля аеропорту таксисти самі ловили своїх пасажирів, пропонуючи свої послуги. Мені впав в око сірий ауді і я поволокла валізу в його напрямку.

- Доброго дня, - привіталась з бородатим таксистом років сорока, - на Ніщинського відвезете?

- Сідай, красуне, - промовив чоловік. Він ввічливо допоміг, ховаючи валізу в багажник, сів в автомобіль і ми поїхали.

Мій телефон був вимкнений. Мабуть там купа пропущених від Володимира, мами. Знаю, що вони хвилюються, місця собі не знаходять. Я повела себе, як справжня егоїстка, яка рятує власну шкуру, плюючи на інших людей. Не просто чужих людей, а найрідніших.

Знаю, що розмови з ними не уникнути. Тільки, що говорити, я поки що не вирішила.

За вікном пробігали різні будівлі, старі будинки і дерева, які освітлювались вуличними ліхтарями і фарами автомобілів. На годиннику десята вечора. Знову темно і страшно. Здається я ніколи не перестану боятися темряви.

Тітка Олена жила в багатоповерхівці, здається на другому поверсі. Раніше, ми з мамою часто приїжджали до неї в гості.  Зазвичай, це було влітку, в самий розпал сезону, щоб можна було добряче покупатися і позасмагати. То зараз, вони зідзвонювались вкрай рідко. В кожного свої турботи.  Хоча, в тітки немає ні чоловіка, ні дітей. Живе для себе.

Оце буде несподіванка, коли вона побачить на своєму порозі мене. Надіюсь, не вижене в перший же вечір. Вона в мене непогана, але характер кепський, можемо не вжитися разом. Але я і не хочу бути для неї тягарем. Аби все склалось з документами. Раду я собі дам, не пропаду.

Я розрахувалася за дорогу, взяла валізу і направилась до під’їзду. Мене відразу чекав неприємний сюрприз, адже код до домофону я не пам’ятала.

От халепа! Прийдеться тепер покірно чекати під під’їздом, поки якась добра душа не вийде вигуляти свого пса, або випалити цигарку при повному місяці, або просто в магазин, або…цей список можна продовжувати безкінечно, і сидіти тут можна до ранку. А ніби в мене є вихід?

Можна звичайно, увімкнути телефон і попросити номер телефону до Олени в матері, але я досі не знаю, що їй сказати. Треба придумати вагому причину, для свого спонтанного рішення.  Не можу ж я сказати прямо: «Мам, я тут зустріла маніяка, чисто випадково, який п’ять років тому хотів мене чи то зґвалтувати, чи то вбити, я тоді не зрозуміла, і тепер, як справжня боягузка сиджу під квартирою Олени і тремчу від страху. Ти не могла б мені дати її номер?»

Звучить не дуже, зважаючи на те, що в мами проблеми з серцем і я не можу її лякати своїми зізнаннями. Вона в мене і так все дуже близько сприймає до себе. Тут треба, якась інша причина.

Я просиділа приблизно пів години, поки в двір не заїхав автомобіль, з малюнком піци на капоті. З салону вийшов молодий хлопчина з двома коробками і чеком, в який пильно вдивлявся, намагаючись розгледіти адресу. Він впевнено наближався до потрібних мені дверей і я рвучко підскочила хапаючи валізу і йдучи слідом за ним.

Натиснувши потрібні цифри, хлопець ввічливо пропустив мене вперед.

- Дякую, - промовила я, піднімаючись по сходах.

Ліфта в цьому будинку, на жаль не передбачено.

Опинившись під дверима знайомої квартири я натиснула на дзвінок, нетерпляче чекаючи відповіді. За лічені секунди в дверях стояла Олена, здивовано витріщаючись на мене.

- Доброго вечора, тітонько, - ледь чутно почала я, видавлюючи з себе посмішку. – В мене тут термінові справи виникли, впустиш переночувати?

- Ну привіт, Марто, - вже звичніше промовила вона затягуючи мою валізу всередину. – Ну ти, як завжди в своєму репертуарі. Попередити ніяк не можна було? Я б хоч щось приготувала, - заметушилась вона. – Ти проходь, чому застигла?

- І що це за такі справи термінові посеред ночі? – далі атакувала мене своїми питаннями.

- Та я тут, це…місце придивилась, в інтернеті. Салон свій хочу  відкрити, - раптом прийшло мені в голову. Я зняла куртку і повісила її на вішак.

Олена все ще дивилась на мене широко відкритими очима. Ми направились на кухню. Тітка зразу увімкнула чайник, почала гриміти чашками, метушитися, щоб мене нагодувати. Відмовлятися не було сенсу, адже вона не приймала відмов.

- Ну, тепер розповідай, чому саме в Одесі? Чим Київ не підійшов?

Якби ж я тільки знала, чим…Але діватись нікуди. Потрібно вигадувати на ходу.

- Розумієш, тут більше перспектив, - почала викручуватись я, - багато туристів. А коли сезон відпочинку, то взагалі відбою від клієнтів не буде. Набридло вже манікюром займатися. То на початку мені подобалось, дохід непоганий, але зараз хочеться більшого. І тут море. Ти ж знаєш мою любов до нього… - залізобетонний аргумент, як на мене.

- Ой дитино, куди тебе понесло, - похитала головою вона. – Зараз, ти нагадала мене в молодості. Сама така ж була. Як вбила собі щось в маківку, так і жила, допоки не здійснила задумане…А тепер нікому не потрібна.

Жаль її було. За своєю професією вона була стюардеса. Довго йшла до своєї мети, адже відбір бортпровідників куди ретельніший, ніж актрис. Там повинно бути ідеально все -  від знання англійської до розміру ступні, і це без перебільшення. Якось, вона розповідала, що прийшла на співбесіду на високих підборах, і її не прийняли тільки через те, що вона була високого зросту. Але вона, всеодно,  досягла своєї мети, тільки її кар’єра закінчилась ще в 35 років, і тепер, вона звичайний консультант в магазині одягу. Це її дуже пригнічує.