12. Карти відкриті

Не знаю, що там говорив адвокат, якого знайшла Дашка, але і Женю, і Рому відпустили з відділка без жодних нюансів. Усю дорогу додому ми мовчали. Чоловік пригальмував у нашому дворі й відчинив мені двері авто.

— Даня залишиться у мами, тобі потрібно відпочити.
— А ти?
— У мене справи, буду пізно.

Мені стало страшно. А раптом Рома подумав, що я його обманюю? Що я була рада Жені й не була проти його поцілунків?

— Ром…
— Потім, Алісо.

Сухий поцілунок у щоку — мов примусівка. І ось машина зникає з двору, залишаючи мене наодинці.

Я не спала до глибокої ночі. Змогла задрімати лише під ранок, а потім прокинулась, почувши, як відчинилися двері у спальню. Рома повільно ліг поруч, притягнув мене до себе, обійняв за талію. Я вдала, що сплю.
Все ж добре?

Женю я побачила через три дні, коли поверталась з вечірньої пробіжки. Здавалося, ніби ніякої бійки й не було.

— Привіт, Лисичко. Поговоримо?
— Я слухаю.
— Ні, не тут, Алісо. Через двадцять хвилин у «Повидлі».

Невелике кафе у сусідньому будинку було мені добре знайоме. Я нічого не сказала. Ми обоє розуміли — я прийду. Пора вже поставити крапку. Скільки можна?

Ми сиділи одне навпроти одного. Я повільно перемішувала цукор у капучино, хоча пити його зовсім не хотілося.

— Твій Рома не такий простий, як ти думаєш.
— І?
— Тебе не цікавить, де він пропадав усі ці дні?
— Я в його справи не лізу. Що ти хочеш, Женю? Чому ти ніяк не відпустиш?
— Тепер це просто справа принципу!

Він відкинувся на спинку крісла, склавши руки на грудях. Його пильний погляд дратував, але я не відвела очей.

— Ти знаєш, на що в мене алергія? А мій улюблений сорт кави? Мої вподобання не змінились із того часу, як ми зустрічались.

— До чого це?
— Хочу зрозуміти, чому ти тут, Женю.
— Я шкодую, що тоді так вийшло.
— Припустімо. Далі?
— Тато чекає на підписання контракту з великою китайською компанією…

Я розсміялась, не вірячи у те, що відбувається.

— Не розумію, що я маю спільного з вашим бізнесом?

— Одружені чоловіки мають більше довіри, навіть у світі великих грошей. А цьому противному китайцю ніяк не дає спокою мій статус холостяка....

— То я ідеальна кандидатка на роль фіктивної дружини? Через це весь сир-бор? Ти серйозно?! — мені хотілось сміятись від абсурду.

— А чому ні? Я чудово знаю, яка ти можеш бути. Плюс, я ж не байдужий тобі, от тільки ти все ускладнюєш! — чоловік нервово протягнув рукою по волосі і сперся на стіл ліктями, нагинаючись ближче до мене.

— Ти все ідеально розрахував – тато, який давить з весіллям і погрожує перекрити гроші, контракт горить, мама, яка нудить про внуків і тут наша зустріч. – я була впевнена за поведінку батьків Жені, мала змогу спілкуватись з ними раніше. — Я не іграшка, Женю! Ні я, ні мій син! Ти не можеш спочатку кинути мене, а потім з’явитись тоді, коли тобі зручно.

— Ти ж не любиш його. Лісо, ти така сама егоїстка як я. Ти весь час була з Ромою бо було комфортно, і зараз ти дізнавшись про все це, просто обираєш той варіант який для тебе кращий.
— Справа не у варіантах чи комфорті. —  я втомлено відкинулась на спинку крісла, здається цей тиждень витяг усі сили. — Ти сам того не бажаючи, відкрив мені очі на почуття до власного чоловіка. 
— Ти не можеш любити того, кого толком не знаєш! Це ж твої слова, Алісо!
— Не розумію, про що ти? – я запитально дивилась на Женю і розуміла, що те, що він зараз скаже мені не сподобається.
— Знаєш де твій дорогоцінний провів всі ці три дні?
Витримана пауза в кілька секунд, протягом яких в моїй голові промайнули десятки думок. Невже Женя скаже, що в Роми є коханка? Які дурниці! Але чомусь ця думка була найстрашніша.
— Він пообіцяв, що зітре мене в порошок і почав з татового бізнесу.
— Що за дурниці?! — я недовірливо похитала головою. — Перечстань видумувати всі ці історії, це навіть для тебе низько!
— Низько? Не знаю звідки в твого дорогоцінного Роми такі знайомі, але ці грьобані три дні татову компанію трясуть всі кому не лінь. Починаючи від податкової і закінчуючи дрібними перевірками й журналюгами.
— Чому ти покликав мене сюди?
— Скажи Ромі нехай відкличе своїх псів!
Я розсміялась відкинувшись на кріслі. Скринька відкривалась так просто.
— Ти — жалюгідний!  Що, я вже не така приваблива кандидатура на роль дружини?
— Ти ж завжди була добрячкою і приторно-жалісною.

Я раптом розслабилась, мило усміхнулась і відвелась з крісла:
— Часи змінюються. Успіху тобі з китайцями, Женя!
— Я залишу тебе в спокої.
— Ти й так залишиш мене в спокої. Ми обоє це знаємо. Прощавай, Женю. — я кинула кілька купюр за капучино і злегка сумно усміхнулась: я справді любила цього чоловіка? Любов на правду сліпа!

***

Я годину безцільно блукала містом. Думала, згадувала, будувала плани. Вийшла з «Повидла» з дивним відчуттям легкості. 

Мене чекав дім. Мене чекав Рома. Наш син. Чоловік був удома. На столі — вечеря, свічки, пишний букет темно-фіолетових тюльпанів. Він знав, де і з ким я була.

— Крапка? — запитально глянув, повільно підійшовши. Я відчувала його довіру. Отут в цей момент, вона була в його тоні і рухах.
— Ні… — я усміхнулась. — У нас усе тільки починається.
Я не запитувала за Женю, за бізнес, мені було все одно. Нехай я знову все перекинула на його плечі, але він сильний, він зможе закрити і мене і нашу маленьку сімʼю від всього поганого. Потрібно іти й не оглядатись.

Під кінець вечора Рома простягнув мені невелику коробочку, в яких зазвичай дарують прикраси.
— Що це?
— Тобі сподобається, Алісо.
На голубому оксамиті лежала мушля з мою долоню. Я запитально подивилась на чоловіка.
— Якщо палити кораблі то з розмахом, одразу цілі порти. Почнемо з Одеси?
Я щасливо засміялась і міцніше притиснулась до чоловіка. Одеса? Чому б ні, Дані море точно сподобається!