11. Пора ставити крапку

Зранку, коли я вела сина в садок, ми просто зустрілись на сходах. Я і Женя. І майнула думка: добре, що Рома пішов раніше, бо поспішав на важливу зустріч. Я не повірила словам Євгена про сусідство, але схоже він таки поселився поверхом вище. І настрою цей факт мені не робив.

— Добрий ранок. — чоловік криво посміхнувся і присів навколішки біля Дані.
— Ну привіт, Даниле Романович. — син не дуже чітко, але таки вимовив:
— Добрий день.

— На прогулянку? — Женя підвівся і тепер дивився прямо мені в очі, не перестаючи усміхатись.
— У садок.
— Я проведу. — побачивши, що я готова заперечити, додав: — Лісо, не влаштовуй сцен, я все одно піду з вами, мені нікуди не спішити!
— Жень… — я втомлено прикрила очі і похитала головою. — Будь ласка, дозволь мені спокійно відвести дитину в садочок.

— Ми не закінчили вчорашнє. — від його доторку до моєї руки шкірою мороз прокотився.
— Там нема що закінчувати! — я різко відступила вбік, підштовхуючи сина до ліфта. — Данилко, ходімо.

— Ми таки поговоримо, Лисо. — лунало в спину, на щастя, за нами чоловік таки не пішов.

Ця зустріч перевернула весь день. Я не могла спокійно нічого робити, ледь не посварилась із Дашкою, а на кінець просто зіпсувала обід і довелось все викидати та готувати наново. Біля четвертої вечора, забравши з садочка Даню, до нас прийшла Оксана.

Жінка бачила мій стан і не стрималась:

— Алісо… — багатообіцяльна пауза змусила мене знітитись. — Я ніколи не пхалась у вашу сім’ю, хоча бачила, що не все так добре, як Рома говорив. І за тебе й Женю доходили до мене слухи. І про те, що Данило…
— Оксано! Він — син Роми!
— Я знаю, моя дівчинко. — мама Романа погладила мене по плечі й ніяково усміхнулась. — Коли Роман сказав, що зробив тобі пропозицію, я була першою, хто був проти.

Я вражено дивилась на жінку. Звісно, я розуміла, що не найкраща дружина для Роми і, чесно кажучи, думаю, якби така ситуація була з Данилом, я б всіма силами протидіяла такій невістці. Але Оксана жодного разу за ці роки не показала, що проти нашої сім’ї, жодного разу не сказала мені поганого слова і завжди підтримувала.

— Кожна мама хоче, щоб її син був щасливий і щоб його щиро любили.

Жінка зробила ковток чаю і повільно відставила чашку на бік. Я відвела погляд, соромно. Наївно думати, що мама Роми нічого не знає про нашу гру в сім’ю.

— Я мовчки спостерігала, як ви повільно руйнуєте все, що толком ще не збудували. Але, клянусь, жодного разу і слова не сказала Ромі. Але зараз дозволю собі цю розмову.
— Оксано…
— Ні, Алісо, вислухай. Ви дорослі і ладні жити так, як вважаєте за потрібне. І навіть Даня не буде причиною, щоб ви були разом. Ви самі маєте захотіти бути поруч. Якщо ти не кохаєш мого сина… ви зробите одне одного нещасними. Але скажи мені, як мамі: ти кохаєш Рому, Алісо?

Оксана пильно стежила за моєю реакцією, але я не мала що приховувати, я сама знала точно:
— Кохаю. І мені соромно та прикро, що всі ці роки… я страшенно завинила перед ним за кожен день. Але кохаю, Оксано, лише він і Данилко — двоє найдорожчих чоловіків для мене!

— А він це знає?

Перед очима стала картина минулої ночі, я почервоніла і відвела погляд.

— Зрозуміло. — жінка не стримала задоволену усмішку. — Якщо Женя і далі буде крутитись поруч із тобою… — багатозначна пауза не потребувала продовження.
— Я знаю, знаю, Оксано. От тільки він не відпускає, кожного разу тероризує мене і говорить про любов.

Я втомлено схилила голову на руки й похитала головою. Якби ще рік тому мені хтось сказав, що я буду сама втікати від Жені і його почуттів… А тепер єдине бажання, яке він у мені викликав, — щоб чоловік просто зник із нашого життя.

— Тоді потрібно дізнатися, що він хоче.

Я запитально подивилась на Оксану.
— Алісо, він зник на стільки часу, а тепер раптом згадав про любов? Тобі не здається дивним, що його раптом стало надто багато у твоєму житті? Невже справді віриш у щирість його почуттів?

Я розгублено дивилась на жінку, не знаючи, що їй відповісти.
— І що мені робити?
— Вияснити, що цьому проходимцю потрібно!

Женя безперестанку крутився поруч.

— Тобі не набридло? — запитала, побачивши наступного дня чоловіка на порозі з білими лілеями. Чхнула від різкого запаху і зовсім неделікатно шморгнула носом.
— Мені здавалось, жінки люблять квіти.
— Від коханих чоловіків. — мені здавались нерви. — Женя, що тобі треба?
— Ти? — і така уїдлива усмішка.

Крок вперед — і я опинилась в його обіймах, а злощасний букет на підлозі.
— Відпусти.
— Алісо, ну перестань. Не розумію, чого ти ламаєшся.
— Женя, відпусти мене. — Женя хотів провести пальцями по щоці, але я відвернула голову і відійшла вбік.
— Алісо, ти потрібна мені! — і стільки жалю в голосі, що важко розібрати, де межа правди.

Я не встигла відповісти, бо Женя просто відлетів від мене.

— Я тебе попереджав! — Рома з такою силою бив колишнього друга, що я злякалась за його життя.
— Рома! — кинулась до чоловіка, намагаючись зупинити його. — Рома, ти ж вб’єш його! Будь ласка, Рома…

Чоловік нічого не бачив від люті. Женя не збирався терпіти побої, і вже двоє чоловіків просто забивають один одного на сходовій клітці.

Мабуть, хтось із сусідів викликав поліцію, бо поки вони виясняли стосунки, не звертаючи уваги на мою істерику, приїхав патруль. Як результат — обох забрали у відділок. А я намагалася додзвонитися до Оксани, щоб забрала з садочка Даню, до Даші — щоб знайти адвоката і хоч трохи заспокоїтися, бо істерика ніяк не проходила.