10. Просто не буває

Прокинутись зранку в обіймах Роми – ідеальний ранок. Чоловік акуратно цілував моє плече і шию шепочучи ніжності.
- Добрий ранок, коханий.
- Добрий ранок, кохана.
Я щасливо усміхнулась і міцніше пригорнулась до чоловіка, хотілось цілий день отак провести разом з ним.
- Мама привезе Даню біля обіду, до цього часу можеш відпочити.
- Досить з мене відпочинку, хочу, щоб сьогодні у нас була справжня сімейна вечеря.
- Я вирвусь трішки раніше з роботи.
Ми ніби робили звичні речі: разом снідали, говорили про дрібниці, я традиційно провела до дверей Рому, але щось незмінно змінилось. Ми торкались одне одного, весь час, непомітно і чутливо, при кожній можливості. Мені хотілось його торкатись і хотілось ніжитись в його доторках. Тепер, коли я побачила і відчула свою любов, коли вона вирвалась з мене, єдине за чим я шкодувала – за 3 роками, які втратила.
Ми палко цілувались біля вхідних дверей, наче підлітки, а в мене підгинались ноги від емоцій.
- Скажи, що це не сон.
Я лише тихенько засміялась і прикусила Ромину губу.
- Не прокидайся.
А потім зачинила за ним двері й щасливо завмерла усміхаючись, наче божевільна.
День був наповнений приємними хопотами, на обід мама Роми – Оксана, привезла Даню. Ми мило випили чаю і поговорили, уже йдучи жінка міцно мене обняла.
- Я рада, що ти все зрозуміла.
А я почервоніла і таки зрозуміла – вона все знала і бачила, але не втручалась у нашу сім'ю, дозволяючи самим все вирішити. І хвиля вдячності до цієї жінки затопила мене! Вона прийняла мене як рідну доньку і віддала найдорожче що мала – свого сина. Як мама, я розуміла, як це важко.
- Дякую вам.
Варто було відчинити двері на сходову клітку, як я затерпла.
Женя вальяжно спирався на поручні з великим букетом квітів.
- Привіт, Лисичкою.
Звісно він знав маму Роми, але її присутність його явно не бентежила.
- Доброго дня, Оксано Володимирівно. Давно не бачились, здається час проходить повз вас.
Оксана нервово подивилась на мене, а потім зміряла Женю таким поглядом, що мав би спопеляти. От тільки, так не буває.
- Я справлюсь. – проговорила тихенько і стисла руку жінки. – Повірте.
Я не хотіла втягувати її в наш конфлікт, взагалі не хотіла, щоб вона була свідком цієї зустрічі.
Жінка таки послухала, поцілувала мене в щоку і навіть не подивилась в бік Жені поспішила до ліфта. Кілька хвилин мовчання, а потім він плавно поїхав вниз, залишаючи мене наодинці з Євгеном.
- Скучала?
- Не до того було. Ти що тут робиш? – я незадоволено подивилась на хлопця і скривилась. Ну от відкрив мені очі – дякую, але тепер зникни! Мавр зробив справу – мавр вільний!
- Прийшов знайомитись з сусідами.
- Сус..сідами? – я нервово заїкнулась не вірячи дивлячись на колишнього.
- Зняв квартиру поверхом вище. Привіт, сусідко.
Не дозволивши мені отямитись Женя заштовхав мене в коридор і закрив за своєю спиною двері. Я занепокоєно прислухалась до звуків у квартирі, але Даня схоже досі дрімав.
- Жень, дай мені спокій, прошу тебе.
- Я люблю коли ти мене просиш, Алісо. От тільки в горизонтальній плоскості.
Я застогнала від безсилля.
- Я пам’ятаю, як ти на мене дивилась в ресторані кілька днів тому. Не пройшло тобі, навіть через стільки років. То що змінилось за кілька днів?
- Женя, я ж не потрібна тобі. Ніколи не була. То що змінилось? – перефразувала його ж питання.
- Я ж пояснив, що помилявся. Аліссо – протягнув змієм-спокусником. Букет опинився на підлозі, а я була притиснена до стіни з піднятими й зафіксованими над головою руками.
Колись я марила і пропадала від поцілунків і пестощів Жені, зараз – мені було бридко.
- Відпусти! Женя, відпусти!
- Тихо, тихо, не брикайся! Ти ж хочеш мене.
Я заспокоїлась на кілька хвилин в його руках, щоб Женя повірив, а потім, варто було його хватці ослабнути прудко вивернулась і відійшла якомога долі від чоловіка.
- Пішов геть! Чуєш! Ти противний мені!
- Алісо, ну вибач... - Євген хотів знову підійти, але відступила вглиб квартири.
- Чому ти руйнуєш мене раз за разом?! Ти знаєш, яка важко було склеїти докупи себе?
- Якщо ти боїшся, що ми розстанемось знову, повір – я не кину тебе.
- Не боюсь. – впевнено подивилась в очі чоловіка. Він явно зрадів такій відповіді, але я продовжила – Не боюсь, бо ніякого «знову» не буде! Я кохаю Рому. Дякуючи тобі, я лише зараз зрозуміла, яка щаслива, що поруч такий чоловік. Я буду вдячна йому кожного дня за його любов і турботу, і за сина!
- Ти зараз плутаєш вдячність і любов.
- А ти поняття не маєш ні про одне ні про друге. Зникни! Женя, просто зникни. Це в тебе виходить ідеально!
Ми завмерли одне навпроти одного в мовчанці, а потім Женя зло усміхнувся і видавив:
- Нікуди ти не дінешся від мене, Алісо. Не знаю, що ти вбила у свою голівку, але я не відпущу тебе зараз.
Не дочекавшись відповіді він вийшов з квартири голосно гримнувши дверима. Я б хотіла про все подумати, але в кімнаті від гуркоту прокинувся Данилко і часу на дурниці не було!

***

Ввечері додому повернувся Рома і я знервовано чекала, коли він почне розмову, але схоже мама нічого не розповіла. Я намагалась, щоб атмосфера була легкою, от тільки виходило геть погано.
- Все добре? – Рома притулився до мене, коли я стояла над колискою сина, обнімаючи зі спини.
- Так. – потерлась щокою об його руку, видавлюючи усмішку.
- Алісо, скажи правду. Я ж бачу, що зранку все було по-іншому. Ти...передумала?
З таким острахом і напруженням. А я лише похитала головою.
- Передумала? Думаєш, я зараз заберу свої слова назад? Скажу, що розлюбила? Ром? – я напружено розвернулась в його обіймах заглядаючи в очі.
- Я не знаю. – прошепотів, щоб не розбудити сина.
- Все, що я говорила зранку, кожне слово, дотик і емоція – я була чесна з тобою.
Роман кілька секунд дивився мені у вічі, наче думаючи варто вірити чи ні, і це були найдовші мить в житті.
- Пробач. – взяв моє обличчя в долоні й поцілував ніжно-ніжно. – Я кохаю тебе, Алісо.
- Мені здається в нашому домі сьогодні ці слова звучать більше, аніж за всі 3 роки. – сумно похитала головою.
- Тепер так буде завжди.
Я вже понадіялась, що Рома не буде випитувати за мій настрій, але ні.
- То що сталось?
Я поправила ковдру на Дані й тихенько вийшла з кімнати. Потрібно було зайняти руки, тож я почала складати помитий посуд в шафку.
- Алісо?
- Женя приходив. – видихнула тихо.
- Повтори! – напружено попросив чоловік. – До нас? І ти впустила його?!
Чоловік зірвався на ноги і впер в мене напружений погляд.
- Він сам зайшов. – я не хотіла вплутувати Оксану в цю розмову, але спробуй поясни все! – Я не закрила двері коли провела твою маму, просто поспішала до Дані, не встигла.
- Він бачив малого?!
- Ні! – я різко повернулась до Роми обличчям і втомлено сперлась сідницями об гарнітур. – Ром, ми говорили в коридорі.
- І як поговорили, мм?
- Ми зараз посваримось. – я відвела погляд.
- А є за що сваритись, Алісо?
Чи заслуговувала я недовіри Романа? О, ще й як, але від розуміння цього простіше не було.
- Ром... - слова здавлювались комком у горлі, але я мусила з ним поговорити. – Я була жахливою дружиною. Ти завжди заслуговував на краще. Вибач мене, будь ласка. Але я клянусь, мені не потрібний Женя, його пусті слова й обіцянки. Я кохаю тебе. Так, ці почуття з'явились не зразу – я кивнула, але погляд не відвела. – Я сама довго не приймала їх бо жила у світі ілюзій. Але я кажу правду, я знаю це точно – кохаю.
Рома мовчав, напружено дивився на мене наче розмірковуючи чи можна мені вірити. А я найбільше зараз потребувала його віри!
- Я кохаю твою дурну звичку розбавляти чай холодною водою, і твоє захоплення боксом. І мене так само болить коли ти приходиш з тренування чи змагання в синцях. Я кохаю твій шрам під ключицею, від падіння з велосипеда. Кохаю твої очі й губи. Я кохаю кожну кляту родимку на твоєму тілі. Я завжди була за твоєю спиною. Ти оберігав мене, нашого сина, дбав про нас. Я ніколи не переймалась нічим бо наш спокій і комфорт оберігав ти! Я просто мовчки приймала твою любов. І я явно не входжу в топ праведників цього світу. Але я кохаю тебе! Розумію, як тобі важко повірити, довіритись. Але я обіцяю – жодного Жені в нашому житті!
- Коли він з'явився у тому кафе, коли почав руйнувати все те, що я так люблю... мені хотілось його вбити голими руками. – і такий вираз обличчя, що мені стало страшно. – Але в один момент я засумнівався і подумав що можливо варто тебе відпустити? Може ти справді будеш щаслива з ним.
Я поривисто підійшла ближче і міцно обняла чоловіка.
- Не відпускай!
- Не відпущу, Лісо. Просто не зможу.