10. Вток

Ми просинались в одному ліжку сотні разів, але цей ранок був зовсім іншим.
Я прокинулась перша — просто лежала, притулившись до його грудей, і слухала, як рівно й спокійно стукає Ромине серце. Не рухалась, боялась зруйнувати цю мить, ніби вона могла розсипатись від одного зайвого подиху. Відчула, як чоловік обережно, ледь відчутно, поцілував плече, шепочучи щось зовсім нерозбірливе.

— Добрий ранок. — промовила тихо

Рома на мить завмер, ніби прислухався до того, що між нами знову з’явилось.

— Хотів би я побути з тобою сьогодні так весь день… — прошепотів, ковзнувши губами по плечу ще раз, повільно і дуже обережно.

Я заплющила очі, щасливо усміхаючись. Мені здалось, що вперше у моєму житті ідеальний ранок, а я там, де моє місце.

— Мама привезе Даню біля обіду, до цього часу можеш відпочити.
— Досить з мене відпочинку, хочу, щоб сьогодні у нас була справжня сімейна вечеря.
— Я вирвусь трішки раніше з роботи, — посміхнувся Рома.

Ми робили звичні речі: готували сніданок, говорили про дрібниці... Але щось було іншим. Більше дотиків, на межі чуттєвості, ніжні погляди, нас тягнуло один до одного. Мені хотілось залишатись у його присутності, відчувати його тепло, насолоджуватись кожним рухом. 

Ми палко цілувались біля вхідних дверей, наче підлітки, а в мене підгинались ноги від емоцій.
— Скажи, що це не сон. — тихенько засміялась і прикусила Ромину губу.
— Не прокидайся… — прошепотів він, ніби боячись зруйнувати щастя.

День був наповнений приємними клопотами. На обід мама Роми — Оксана — привезла Даню. Ми мило випили чаю і поговорили, вже йдучи жінка міцно мене обняла.
— Я рада, що ти все зрозуміла.

А я почервоніла і зрозуміла: вона все знала і бачила, але не втручалася у нашу сім’ю, дозволяючи нам самим усе вирішити. Хвиля вдячності до цієї жінки затопила мене! 
— Дякую вам, — тихо промовила я, відчиняючи двері, от тільки на сходовій чекав сюрприз, від якого я стерпла — Женя, який повільно вийшов з ліфта із великим букетом квітів.
— Привіт, Лисичкою.

Звісно, він знав маму Роми, але її присутність його явно не бентежила.
— Доброго дня, Оксано Володимирівно. Давно не бачились, здається, час проходить повз вас.

Оксана нервово подивилась на мене, а потім зміряла Женю таким поглядом, що мав би спопеляти. От тільки, на жаль, так не буває.
— Я справлюсь, — тихо проговорила, стиснувши руку жінки. 

Я не хотіла втягувати її у наш конфлікт, не хотіла, щоб вона була свідком цієї зустрічі.
Жінка послухала, поцілувала мене в щоку і навіть не глянула на Женю, поспішила до ліфта. Кілька хвилин мовчання — і він плавно поїхав вниз, залишивши мене наодинці з Євгеном.

— Скучала?
— Ти що тут робиш? — я незадоволено глянула на нього і скривилась. «Ну от, відкрив мені очі — дякую, а тепер зникни! Мавр зробив справу — мавр вільний!»
— Прийшов знайомитись з сусідами.
— Сус… сідами? — я нервово заїкнулась, не вірячи своїм вухам.
— Зняв квартиру поверхом вище. 

Не дозволивши мені отямитись, Женя заштовхав мене в коридор і закрив за спиною двері. Я занепокоєно прислухалась до звуків у квартирі, але Даня, схоже, досі дрімав.

— Жень, дай мені спокій, прошу тебе.
— Я люблю, коли ти мене просиш, Алісо. От тільки в горизонтальній площині.

— Який же ти придурок! — хотілось кричати, але у кімнаті спав син.
— Я пам’ятаю, як ти на мене дивилась у ресторані кілька днів тому. Не намагайся вдати, що все пройшло. — він спробував підійти ближче, але я виставила руки і відступила у глиб квартири.

— Женя, я ж не потрібна тобі. Чого ти добиваєшся? Це щоб позлити Рому?
— Я ж пояснив, що помилявся. Алісо, — протягнув змієм-спокусником. Букет раптом опинився на підлозі, а я була притиснена до стіни з піднятими й зафіксованими над головою руками.

Колись я марила і пропадала від поцілунків і пестощів Жені, зараз — мені було бридко і страшно.
— Відпусти! Женя, відпусти! — панічно забилась у його руках, намагаючись вирватись. Мій супротив був неочікуваним і Женя розгубився, відступив
— Тихо, тихо, не брикайся, я ніколи не брав силою! 

Я штовхала його до дверей, не розуміючи звідки тільки взяла сили
— Забирайся з мого дому! — шипіла розлючено

— Алісо, вибач...

— Чому ти руйнуєш мене раз за разом?! 
— Ти боїшся, що ми розстанемось знову, але повір — я не кину тебе!

— Боюсь? Повірити? — ми стояли біля самих вхідних дверей, тепер уже я притискала його у кутку, от тільки нічого інтимного тут не було. Уся моя злість, усі розбиті надії, сором за невдалий шлюб, розуміння скільки втратила часу — усі почуття клубились у грудях і вимагали виходу назовні. Я криво усміхнулась і похитала головою. — Єдине, чого я справді боюсь — втратити свого чоловіка, який всі ці роки був моїм домом і прекрасним батьком нашому сину.
— Ти зараз плутаєш вдячність і любов. — я розсміялась нервово.
— Ти поняття не маєш ні про одне, ні про друге. Зникни! Женя, просто зникни. Це в тебе виходить ідеально!

Ми завмерли одне навпроти одного в мовчанці, а потім Женя зло усміхнувся і видавив:
— Так навіть цікавіше. Нікуди ти не дінешся від мене, Алісо!

Не дочекавшись відповіді, він вийшов із квартири, голосно гримнувши дверима. Я б хотіла про все подумати, але в кімнаті від шуму прокинувся Данилко — і часу на дурниці не було.