9. Коли нас двоє

За свою сім’ю, за почуття і чоловіка, який тебе кохає, варто боротися до останнього! Є речі в житті важливіші за все, які варті того, щоб переступити через гордість, образи й дурні мрії. Мені хотілося вірити, що я не запізнилась із своєю сповіддю.

Квартира зустріла мене тишею: запасний комплект ключів на тумбочці, моя шовкова хустинка на вішаку, маленькі кросівки Данила й улюблена «Пума» Роми… Я обійшла всю квартиру, підмічаючи найменші деталі, дивлячись на наше житло наче чужими очима.

Печиво на кухні, полотенце на бильці дивану, дитячі іграшки, сорочка Роми на кріслі, моя косметика на дзеркалі в спальні, застелене ліжко з моєю кофтою та пледом… чоловік не ночував удома, зрозуміла я.

Чоловік, який дбав про мене, який жодного разу не дорікнув, який був чудовим батьком… Чоловік, якого я зрадила!

Я опустилась на підлогу і відкинула голову на матрац ліжка. Даша права – я фантастична ідіотка!

— Що ти тут робиш? — Рома притулився до вхідних дверей, пильно дивлячись на мене. Втома в очах, скуйовджене волосся, круги під очима… а погляд такий, що мені стало страшно. Приречена, без права на прощення.

— Я вдома, — прошепотіла впевнено. Якщо вже наважилась, то йтиму до кінця!

Рома лише насмішкувато фиркнув і зайшов у кімнату, знімаючи піджак. Кинув його на крісло й завмер наді мною.

— Я думав, ви з Женею з ліжка тиждень не вилізете. Так би мовити, надолужуватимете! — сарказм різав ножем, але я проковтнула слова. Він мав право їх сказати, але від цього не ставало легше.

— То в чому я помилився? — продовжив Рома, не дочекавшись відповіді. — Чому не продовжуєте те, що я перервав у ресторані?

Я повільно піднялась і стала навпроти нього. Дивилась на кожну рису, наче бачу вперше.

— Я кохаю тебе, — вимовила спокійно. Щож, тепер стою перед ним «оголена», готова до будь-якого рішення. Якщо він зараз остаточно відштовхне — піду. Від його слів залежить усе, але перш ніж він остаточно вирішить, я маю донести правду.

Рома відсахнувся наче від прокаженої, а потім голосно розсміявся:

— Серйозно?! Господи, Лісо, тобі не набридло жити в обмані?

Я підійшла ближче й притулилась до його грудей міцно, не дозволяючи відійти.

— Вислухай, будь ласка. Навіть смертники мають право на останнє слово. Кілька хвилин, потерпи мене!

Рома таки відійшов, але відвернувшись до вікна.

— Говори! — кинув прохолодно.

Слова лились самі по собі. Я розповідала про свою хвору любов до Жені, про болото, з якого чоловік мене витягнув, про страх залишитись наодинці, про насмішки в університеті, про зраду почуттів. А потім — про нього, Рому, друга, який завжди був поруч. Про його турботу, прогулянки, допомогу, дзвінки, відчуття захисту. Про те, як він любив мене, готовий прийняти такою, якою є, побитою і зраненою. А я егоїстично користала, бо потребувала цієї любові. 

— Ти був моїм подорожником, який прикривав від всього бруду і лікував рани.

— Ти просто використовувала мене. — рівним тоном констатував.

— Ти знав, що я любила його. Знав, що я не зможу забути.

— Я готовий був кинути до твоїх ніг усе!

— Я знаю.

Я підійшла до Роми знову, обняла за спину й притулилась щокою, не звертаючи увагу на напруження його тіла. Тепер була моя черга робити крок, два, десять на зустріч. стільки кроків, скільки буде потрібно, лише б він пробачив.

— Коли я завагітніла, здавалось, що життя знову нищить мене. Я не була готова…

— Народити мою дитину, — закінчив за мене Роман.

Він обернувся і взяв моє обличчя в долоні, боляче стискаючи.

— Якщо ти зараз скажеш, що Даня…

— Він найкраще, що є в моєму житті! — перебила я, беручи його долоні в свої. — Я маю вибачитись перед тобою. Я жила в мильній бульбашці, в ілюзії кохання до того, хто був лише тінню. Я бруднила наше життя спогадами про зайве минуле, і в нашому ліжку завжди була тінь Жені. Я винна перед тобою! Але я щаслива, що Женя з’явився у моєму житті.

Рома стиснув мої руки до болю, але я не відступала.

— Так, щаслива! — впевнено подивилась йому в очі. — Ця зустріч з Женею дозволила мені побачити, як сильно я помилялась у своїх почуттях. Лише зараз зрозуміла, що ніякої любові давно уже немає. Ти допоміг мені це зрозуміти, Рома! Я бачила твої почуття, твою турботу, як ти знав на пам’ять мої улюблені страви й квіти, як дозволяв відпочити після важкої ночі, як піклувався, коли я хворіла. Якщо я щось і знаю про кохання — завдяки тобі.

— Я просто виграю на контрасті — видихнув Рома злосно.

— Ні! Тут немає переможців, Ром, немає гри.

— Чому? Що змінилось, Алісо, що ти заговорила про кохання?! — запитав нервово, змушуючи подивитись в очі.

— Ти пішов. — це було чесно. І точно не те, що він чекав почути. — Залишилась сама, у нашій квартирі, і зрозуміла, що ти і Даня — все, що в мене є. І все, що мені потрібно. Я була щаслива. Отака егоїстка, яка не хоче тебе втратити. 

— Лісо, — притиснув мене до себе, зарившись носом у волосся. — Скажи це ще раз, будь ласка.

Я звільнилась з кільця його рук і впевнено подивилась в очі:

— Я кохаю тебе, Ром. — несміло усміхнулась, притуливши його долоню до своїх грудей, де нестримно гуркотіло серце. — Мені не стане життя вимолити у тебе пробачення. — сказала сумно. 

Я готова була стати на коліна перед ним, тільки б Рома дозволив зібрати нашу сімʼю до купи. Чоловік дивився на мене, стиснувши губи, з кожною секундою мені ставало все страшніше — а раптом уже пізно? Рома стільки часу терпів присутнісь у нашому житті Литвина... 

— Ти не залишаєш мені вибору, — нарешті сказав тихо. — Зранку я був готовий подавати на розлучення. — Роман затнувся на мить. — Але після цього… давай спробуємо ще раз.