7. На перехресті доріг

Роман штовхнув його від мене так сильно, що Женя не втримався й упав на підлогу. Десь злякано скрикнула відвідувачка ресторану, офіціант вже поспішав до нас, аби припинити безлад, але його втручання не знадобилося. Рома кинув на стіл кілька купюр і виволік мене з ресторану. Я навіть не пручалася. Щоки горіли від сорому, а тіло напружувалося в передчутті нелегкої розмови. Чоловік гнав авто, наче шалений, навіть не дивлячись на мене, а я стискала ручку дверей і кусала губи до крові. Це був кінець…

У квартиру Рома штовхнув мене так сильно, що я втратила рівновагу і боляче вдарилася об шафу. На мій скрик він лиш здригнувся.

— Чого тобі не вистачало?! — кричав він. — Що тобі треба? Грошей?! Відпочинку? Чи може я хоч раз тебе образив, Алісо?!

Рома схопив мене за руку вище ліктя й притягнув до себе, дивлячись просто в очі. Стало страшно. Я ніколи не бачила його в такому стані. Ми могли сперечатися, але щоб так…

— Мені боляче, Рома… відпусти, — прошепотіла я, ковтаючи сльози.

— Дай мені відповідь! Чого тобі, блять, не вистачало, що при першому свисті побігла до Жені?!

— Все не так. Він просто хотів поговорити, клянусь.

— Твоїй клятві ціна… — Рома бридливо скривився й відпустив мою руку. — Я бачив, як ви «говорили». Робиш з мене дурня, Алісо?! Думаєш, ти потрібна йому? Скільки його хватить на це раз, перш ніж він знову витре об тебе ноги?! Я не буду тягнути тебе з цього гімна знову!

— Рома, будь ласка… я… я заплуталася.

— Заплуталася? — він розсміявся гірко. — Ти справді, як щеня, готова ходити біля нього на задніх лапках. Думаєш, я не бачу, як ти сохнеш за ним? Як би я не старався, ти все одно віддала б усе, щоб на моєму місці був Женя! Ледь стримуєшся, щоб його ім’ям не назвати, коли вночі стогнеш!

Роман хапає вазу зі столу й кидає об стіну. Вода розливається плямою, букет зламаними гілками розлітається по підлозі. Я стискаюся, розуміючи, що зараз він готовий на все. Він не чує мене, і я не можу нічого сказати — він правий до останньої букви.

— Збирай речі і зникни з мого життя, Алісо! — раптом говорить спокійним холодним тоном

— Рома, будь ласка… — я розмазую сльози по обличчю, горло стискає.

— Я втомився від цього, від дурних ігор, втомився вдавати, що все добре! Я думав, ти покохаєш, забудеш його і зрозумієш, що ми сім’я. Але все, що ти можеш — це вдавати ідеальну дружину й жити чортовим минулим! Краще зараз поставити крапку.

— Ми будемо… будемо в мами… — тихо схлипнула я.

— Ми? — Рома різко розвернувся, і я затрепетала від його погляду. — Ми, Алісо!? Забудь! Данило залишається зі мною.

— Рома, він мій син!

— Так само, як і мій. Навіть думати забуть! Куди ти його візьмеш? На що утримуватимеш? Думаєш, Жені потрібна чужа дитина?! Я не впевнений, що йому то і ти потрібна!

Я кинулася до нього, готова стоячи на колінах просити: не руйнувати все і не забирати сина.

— Коли я повернуся ввечері, тебе тут не має бути. Документи на розлучення підемо подавати з понеділка.

Я без сил опустилась на підлогу, з гуркотом закрилися двері за спиною чоловіка....

Не він… я сама все зруйнувала.