6. Завітні слова

Ресторан «Паскаль» зустрів мене ароматом страв і легким гулом голосів. Женя вже сидів за столиком біля вікна, розглядаючи перехожих на вулиці. Як тільки я підійшла, він піднявся і стис мене в обіймах.

— Я знав, що ти прийдеш.

Його самовпевнений тон змусив мене ледь помітно нахмуритися, але я змовчала.

— Це тобі. — Пишний букет білосніжних лілій виглядав надто… просто надто. Я ніколи не любила лілії, їхній запах завжди лоскотав у ніздрях і змушував чхати. От і зараз…

На щастя, галантний офіціант не лише приніс меню, а й погодився забрати квіти на барну стійку, щоб поставити у вазу. Моє прохання явно не сподобалося Жені, але він промовчав.

— Я скучав. Ти стала такою… Аліско, ти завжди була неймовірною, але зараз материнство тобі на диво йде.

— Жень, навіщо тобі це все? — не витримала я, питання вирвалося саме.

— Я був не правий, — Женя навіть не здивувався, наче чекав на пряме запитання. — Зустрівши тебе в ресторані, я зрозумів, що помилився. Я хочу приходити додому, де мене чекатиме любляча дружина.

Любляча, не кохана, а та, що буде любити і чекати смиренно?

— Ти шукав мене? — я вже знала відповідь. Якби хотів — не відпустив би.

— Я знав, що ти з Ромою, що у вас дитина

— Ти ж так впевнений, що Даня — твій.

— Та ну, — Євген відкинувся на спинку крісла, усміхнувшись. — Ми обоє знаємо, що це не так. Але позлити Ромка — святе!

Чи він завжди був такий єхидний? Чи я кохала його тоді і весь цей час? Поки ми не зустрілись… мені здалося, я знаю відповідь.

— Жень, ти кохав мене? — запитала я втомлено. Мені наче пелена з очей зійшла! Всі ці роки я жила з запитанням чому він так вчинив, чому переконав, що між нами більше, аніж просто дружба, а потім сказав, що не готовий? Жила якимись дурними мріями, що все можна переграти! Що я зможу...що? Змушу його покохати?!

— Алісо… — він взяв мене за руку, ніжно проводячи пальцями по долоні. — Звісно, кохав. І кохаю!

— Чому ж пішов? — мені хотілося почути всю правду, без надуманих причин. Згадалось, як після розставання я говорила з подругою, вона тоді сказала, що коли кохають – не йдуть, просто не можуть і шукають способи бути разом.

— Ти ж знаєш, — Євген нервово ковтнув кави і відпустив мою руку. — Я мав шанс поїхати в Київ, отримати роботу. А тобі не виходило поїхати зі мною. Я не хотів, щоб тобі було боляче. Ці відносини на відстані, це складно!

— Благородно, — видихнула я. — Що змінилось зараз? Жень, я дружина іншого, у мене син і розмірене життя.

— Ти тухнеш у цьому болоті! Ромко не дає тобі свободи.

Я дивилася на нього і не знала, що сказати. Такий жаданий. Перший чоловік, перше кохання, моя пристрасть... Я так марила цією зустріччю, тепер він говорив все, що я хотіла почути, але чомусь відчувала тільки розчарування.

Я згадувала турботу Роми, відчуття захисту і спокою поруч із ним і не могла зрозуміти, що я тут роблю.

Я не знала, чи люблю Рому, але раптом зрозуміла, що ці три роки жила в ілюзії, яка просто лопнула. Мені не потрібен цей чоловік, ні зараз, ні тоді не був потрібен. За почуттями я не бачила його справжнього. 

— Вибач, мені пора, — піднялася я з крісла, з наміром піти геть, залишитись наодинці і все обдумати.

— Лисичко! — Женя схопив мене за руку, і ми завмерли одне навпроти одного.

— Жень, відпусти. Просто піди, як три роки тому. Можеш не прощатися.

— Ти просто боїшся, але я обіцяю.. — його слова перебив мій тихий сміх

— Жень, ти вже обіцяв. Багато. І голослівно. І так, я боюся зруйнувати сім’ю і кинутись… не в нове, а в старе болото. Я там була.

— Пройшло майже три роки, я знаю, чого хочу зараз. І це — ти.

Мабуть, кілька років тому ці слова б потішили мене. Тепер же, окрім втоми, я не відчувала нічого. Він хоче — мусить отримати. Як дитина іграшку. А коли іграшка набридне?

— Жень, а як ти уявляєш наше життя? Якщо я піду від Роми?

— Ти переїдеш до мене, і все буде як колись. Пам’ятаєш наші ночі, поїздки, вилазки за місто… Житимемо в своє задоволення. Я непогано заробляю, Лісо. А ти — ідеальна дружина, з якою не соромно вийти у світ. Красива, розумна, вмієш себе подати.

Було враження, наче ми говорили про дизайнерський одяг чи круту машину.

— Значить красива супутниця.

— Не драматизуй!

— А Даня?

Женя скривився на секунду, але цього вистачило.

— Ми щось придумаємо, Лисичко… — його руки обвили мою талію, притискаючи до сильного тіла.

Я б хотіла сказати, що не відчуваю нічого, але звичне збудження вже закручувалося спіраллю в тілі. Я облизала сухі губи — і це стало тригером. Женя нагнувся, щоб поцілувати мене, але не встиг.