4. Коли мрії здійснюються

Я так і не змогла заснути. Ходила кругами по кімнаті, нервово покусуючи кісточки пальців. З одного боку, хотіла поговорити з Женею. Спитати чому так вийшло, чому він так вчинив? Я сумувала за ним! А з іншого – в мене чоловік і син, а той хто відмовився один раз…. Що завадить зрадити знову? Чи шукав Женя зустрічі зі мною? Ні!

Раціонально я розуміла – ця зустріч нічого не змінить, але з серцем не посперечаєшся. До самого ранку Рома так і не з’явився, його мобільний відповідав занудним голосом: абонент не може прийняти ваш дзвінок.

А потім чоловік просто вимкнув мобільний і мені стало байдужим все, крім одного – тільки б він не наробив дурниць. Тільки б з Ромою все було добре! Чоловік повернувся у номер коли почало світати, кинув похмурий погляд і відвернувся

- Рома?! Де ти був? Я хвилювалась…

- Збирай сумки, ми повертаємось! – Рома відвернувся і почав різко роздягатись.

- Рома, давай поговоримо, будь ласка.

- Просто склади речі, Алісо! – підхопив змінний одяг і зник за дверима ванної, залишивши мене знову на самоті.

Додому ми повертались у повній тиші. Так сама і лягли спати – кожен на своїй половині ліжка, на німо. Коли я зранку прокинулась, чоловіка уже не було.

Зате новий день приніс новий сюрприз – біля обіду у двері подзвонили.

Шикарний букет рожевих троянд перев’язаних стріпіхатою лентою не викликав нічого окрім думки: Роман знає, що я люблю жовті. Щось занило під грудьми.

- Привіт. – Женя широко усміхнувся і протиснувся повз мене у коридор.

- Мила квартирка. – Литвин не соромлячись і навіть не роззувшись пройшов аж на кухню і з видом господаря сів на крісло.

Він виглядав недоречно у нашій з Ромою квартирі, як графіті в музеї мистецтв.

- Що ти тут робиш?! – я вражено дивилась на нього, не в силах прийняти той факт, що ось, Женя, той самий, так просто сидить поруч.

- Прийшов у гості до старих друзів. А де Даня?

- У бабусі – відповіла механічно

Женя прицокнув язиком і зацікавлено провів поглядом по кімнаті

- Ти завжди вміла створювати затишок. Хто б міг подумати, а це ж могла бути наша квартира, як і син. Наш. – багатозначна пауза виділила останнє слово і пробила морозом по спині

- Даня – син Романа. – я розгублено стояла біля дверей, не знаючи як себе поводити. Хотілось стільки всього його спитати, стільки сказати…але щось було не так. Не так я уявляла цю зустріч, і нас не такими.

- Та ну, а Роман знає, хто в тебе був першим – протягнув тоном змія спокусника Женя. Мить і він притягнув її щосили до себе змушуючи сісти на коліна.

- Пусти мене! – паніка захопила мене з головою. Чомусь не було ні тих дурних метеликів, ні тугого кільця в низу живота.

- Ну що ж ти, не пручайся. Я скучав.

Женя провів по щоці рукою і я завмерла, заворожено дивлючись в його очі.

- Ти просто зник з мого життя. Кинув мене, не сказавши ні слова!

Женя тим часом прокладав доріжку поцілунків від ключиці по шиї до губ, пестячи руками груди. Мій тихий стогін потонув у поцілунку.

- Я скучав, Лисичко. Ти досі пам’ятаєш мої руки і твоє тіло… – Женя шепотів мені перериваючи поцілунок і повільно піддираючи широку футболку. Його міцні руки віддавали током по оголеній шкірі живота.

- Чому ти пішов?

- Бо я злякався.

І такий чесний погляд, що я не можу не вірити.

- Ти така, ти неймовірна, Лісо. Я розумів що не зможу без тебе, що кохаю. І просто злякався. Я дурак, Лисичко.

В якийсь момент Женя прутко садить мене на стіл і опиняється між моїми розведеними ногами.

- Ти ж кохаєш мене і досі. Я знаю. – дивитись просто в очі, фіксуючи голову рукою.

А я просто задихаюсь від хіті, нічого не бачу і не розумію. Зараз значення має лише його поцілунки і руки.

- Я впевнений, ти мокра. Для мене. Скажи…скажи це! – Женя боляче тягне за волосся і я скрикую.

- Хочу – шепочу закриваючи очі від сорому. Бо це все не правильно, все не так!

- Не чую, Лісо.

- Хочу, Женя…. – стогну, коли він проводить під резинкою спортивних штанів і пальцями гладить голу шкіру під білизною, торкається мокрих складок, так звично пестить і я стискаю губи, щоб не скрикнути в голос.

- Ти досі така туга?

Значення запитання доходить до мене не зразу. А коли я розумію його, на мене наче виливають відро холодної води. Що я роблю! В мене чоловік і дитина! Рома не заслуговує такого. Я намагаюсь відштовхнути Литвина і він здивовано відпускає мене.

- Що таке, Лісок…

Всі ці пестливі звернення раптом стають противними і я відчуваю себе брудною повією.