4. Коли мрії здійснюються

Я так і не змогла заснути. Ходила колами по кімнаті, нервово покусуючи кісточки пальців. З одного боку, хотілося поговорити з Женею. В мене було стільки питань, які мучили і кровоточили в мені, я сумувала за ним... А з іншого — в мене є чоловік і син. І той, хто одного разу відмовився… що завадить йому зрадити знову? Чи шукав Женя зустрічі зі мною? Риторичне питання.

Розумом я усвідомлювала: ця зустріч нічого не змінить. Але з серцем не посперечаєшся. 

До самого ранку Рома так і не з’явився. Його мобільний відповідав монотонним голосом: абонент не може прийняти ваш дзвінок. А потім телефон просто вимкнувся — і мені раптом стало байдуже до всього, крім одного: тільки б він не наробив дурниць. Тільки б із Ромою все було гаразд.

Чоловік повернувся в номер, коли почало світати. Кинув на мене похмурий погляд і відвернувся.

— Рома?.. Де ти був? Я хвилювалася…

— Збирай сумки. Ми їдемо додому. — сухо сказав він і почав різко роздягатися.

— Рома, давай поговоримо, будь ласка.

— Просто склади речі, Алісо, — він підхопив змінний одяг і зник у ванній, залишивши мене знову на самоті.

Дорога додому минула в повній тиші. Так само мовчки ми лягли спати — кожен на своєму боці ліжка. Коли я прокинулася вранці, Роми вже не було.

Зате новий день приніс новий сюрприз: близько обіду у двері подзвонили. Шикарний букет рожевих троянд, перев’язаний строкатою стрічкою, викликав лише одну думку: Роман знає, що я люблю жовті. Під грудьми щось тягуче й болісно стиснулося.

— Привіт.

Женя широко всміхнувся і, не питаючи дозволу, прослизнув повз мене в коридор.

— Мила квартирка, — кинув він, не роззуваючись, пройшов на кухню й з видом господаря сів у крісло.

Він виглядав у нашій із Ромою квартирі недоречно — як графіті в музеї мистецтв.

— Що ти тут робиш?! — я дивилася на нього, не в змозі прийняти, що Женя ось так просто сидить поруч.

— Прийшов у гості до старих друзів. А де Даня?

— У бабусі, — відповіла механічно.

Женя прицокнув язиком і зацікавлено провів поглядом по кімнаті.

— Ти завжди вміла створювати затишок. Хто б міг подумати… А це ж могла бути наша квартира. І син. Наш.

Пауза виділила останнє слово й пробіглася холодом по спині.

— Даня — син Романа.

Я стояла біля дверей, не знаючи, як себе поводити. Хотілося так багато запитати, так багато сказати… але щось було не так. Не так я уявляла цю зустріч. І не такими — нас.

— Та ну, — протягнув Женя з отруйною усмішкою. — А Роман знає, хто в тебе був першим?

Мить — і він рвучко притягнув мене до себе, змусивши сісти на коліна.

— Пусти! — паніка накрила з головою.

І дивно: не було ні тих дурних метеликів, ні знайомого тягучого стиску внизу живота. Тільки страх, до цього чоловіка, до ситуації, до того, що зараз зайде Роман. У голові повна розгуба.

— Ну що ж ти, не пручайся. Я скучив.

Він провів рукою по моїй щоці, і я завмерла, дивлячись йому в очі.

— Ти просто зник із мого життя. Кинув мене, не сказавши ні слова.

Він поцілував — повільно, впевнено, ніби повертав собі щось втрачене, щось, на що мав право. Я видихнула — звук загубився між нами.

— Я скучив, Лисичко… Ти ж пам’ятаєш мої руки.

Його дотик відгукнувся струмом по шкірі, і я заплющила очі, намагаючись не думати.

— Чому ти пішов? — шепотіла між поцілунками

— Бо злякався.

І в його погляді було стільки переконливої щирості, що я на мить повірила.

— Ти неймовірна, Лісо. Я зрозумів, що кохаю… і просто злякався. Я дурень.

Він посадив мене на стіл і став між моїх ніг. Його рука тримала моє обличчя, не даючи відвести погляд.

— Ти ж досі мене кохаєш. Я знаю.

Я задихалася від відчуттів, ніби все інше перестало існувати.

— Я впевнений, ти мокра. Скажи…скажи це! – Женя боляче тягне за волосся і я скрикую. 

— Хочу… — шепочу ледь чутно, сором’язливо закриваючи очі.

— Не чую, Ліса. Кого ти хочеш? — прикусує шкіру на шиї, а до мене доходить зміст його слів і тіло обдає крижаною водою. Що я роблю? Рома не заслуговує цього.

Я відштовхнула Женю, і він від несподіванки відпускає мене.

— Що таке, Лісок?

Усі ці пестливі слова раптом стали огидними.

— Так неправильно.

— Не будь наївною. Ми дорослі люди.

— Тобі краще піти.

Я й сама не до кінця розуміла, чому єдине, чого хочу зараз, — щоб він опинився за межами мого дому.

— Ми маємо поговорити, Алісо.

— Так. Поговорити. — кивнула, ковтаючи в’язку слину, не розуміючи про що мова.

— Про нас. – уточнює Женя, наче зараз є якась інша тема. – І про сина.

Він не уточнив — чийого. Кивнув на моє миттєве напруження:

— Ти завжди була розумною дівчинкою.

— Даня — син Роми, — сказала впевнено. Я ніколи не сумнівалася в цьому. Але Женя ніби не чув.

— Завтра в «Паскаль» о дванадцятій.

Литвин покидає квартиру, на прощання залишаючи запах парфумів і гіркий присмак поцілунку.