2. Стукіт минулого

На вихідні дощ припинився, і червневе сонце нарешті виглянуло з-за хмар. Готельний комплекс, який обрав Рома, був неймовірний: шикарний номер із широкою терасою, велика територія з відпочинковою зоною, кінотеатром і басейном — усе це вражало з першого погляду.

Перший вечір ми вирішили провести в затишному ресторані над озером. Приємна музика, м’яке світло, смачні страви — Рома продумав романтичну атмосферу до найменших дрібниць. Але він не врахував одного: інколи минуле не стукаючи вривається у брудних черевиках.

Євген… примара, що стоїть між мною і Ромою. Я не раз уявляла нашу зустріч — як випадковість чи неминучість. На зустрічі випускників, у спільних друзів, будь-де. Але реальність виявилася геть іншою. Ми зіштовхнулися, коли я поверталася з вбиральні. У темному коридорі, під приглушені звуки музики з зали ресторану. Просто завмерли одне навпроти одного — і з моїх грудей ніби вибили все повітря.

Як завжди стильний. Дорогий годинник. Знайомий аромат парфумів. Час розтягнувся, став тягучим, мов гума. Тисячі дрібних голок прошили шкіру.

— Привіт, — хриплуватий голос, від якого мурашки побігли спиною.

У горлі пересохло. Я ледве змогла усміхнутися й кивнути. А потім перевела погляд за спину Жені — там стояв Роман і не зводив з мене гострого, важкого погляду. І в ту мить я шалено хотіла, щоб він зник. Просто повернувся за наш столик і дозволив мені хоч на хвилину побути з Євгеном.

Женя простежив за моїм поглядом і іронічно всміхнувся.

— Свята трійця знову в повному складі. Привіт, друже, — він чітко виділив останнє слово.

— Аліса, нам пора, — метал у голосі чоловіка змусив мене здригнутися. Рома ніколи так зі мною не говорив.

— А ти часу дарма не втрачав, так? — Женя розсміявся, прикриваючи долонею губи.

Рома нічого не відповів. Він підійшов, стиснув мою руку й потягнув до виходу.

«Залишаться синці», — майнула думка. Але я покірно йшла за ним, опустивши голову й змушуючи себе не озиратися.

— Прийди до тями! — шипів Роман, тягнучи мене коридором до номера. — Увімкни залишки мізків, Лісо! — він стримував крик уже за зачиненими дверима. Вперше я бачила його таким розлюченим.

— Рома, я…

— Що?! — вибухнув він. — Що, чорт забирай?! Думаєш, я не бачу, що тебе досі не відпустило?! Хоч краплю гордості май! Не розтікайся калюжею в нього під ногами! Ти… — він ударив кулаком по комоду й завмер, упершись у меблі руками. — Яка ж ти…

Він замовк, стримався й вийшов, гучно грюкнувши дверима. А я без сил опустилася на підлогу й нарешті дозволила собі заплакати. Вперше за два роки.

Я ніколи не сприймала спокійного й розважливого Романа більше ніж друга. Нам було легко разом, було про що говорити. Я не була сліпою — бачила його красу. Чорнявий, із темними очима, схожий на гарячих чоловіків Сходу, але з майже нордичним характером. Він завжди знав, чого хоче, і вмів добиватися свого. От тільки мене завжди тягнуло до інших чоловіків — тих, хто настільки впевнений у собі, що не боїться показати себе справжнього. Які вірять, що весь світ крутиться навколо їх бажань.

Євген… він не міг похвалитися класичною красою, але список підкорених жіночих сердець доводив: головне — вміти себе подати. Зіграти на емоціях, зчитати приховане між рядків і згодом використати це собі на користь. Усміхнутися. Зачепити. Пограти. Я й не зчулася, як звичайні прогулянки й спільні вечірки переросли в інтимні стосунки й близькість. Ту близькість, що виходить далеко за межі ліжка й горизонтальної площини. Для мене — саме таку.

Я розуміла, що відчуває Рома, коли ділить своє кохання на двох, бо сама була на його місці. Але я також знала: без нього я б не вибралася з тієї трясовини, в яку загнала себе два роки тому. Усвідомлення того, що ти не потрібна чоловікові, з яким мрієш про сім’ю, трощить усе всередині.

Коли Роман кинувся мене рятувати, я не пручалася. Вирішила вибити клин клином. Заплющувала очі, коли він цілував і пестив мене, і стискала губи, аби не вимовити зовсім інше ім’я. Кинулася у глибину, не думаючи, що стаю нічим не кращою за Женю. Я дозволяла себе любити, давала примарну надію, розуміючи, що щоночі марю зовсім іншим чоловіком. А коли вирішила все припинити — виявилося, що вже пізно. Мрії мають властивість збуватися. І яка різниця, що про сім’ю я мріяла з зовсім іншим чоловіком?

Чи шкодувала я? Чи відчувала провину? І так, і ні. Роман не був наївним хлопчиком — він бачив мій стан і знав усю ситуацію. Коли я дізналася, що вагітна, він навіть не заїкнувся про аборт. Приїхав зранку до мене додому з обручками й просто поставив перед фактом — і мене, і батьків: ми будемо жити разом, як повноцінна сім’я, з усіма бюрократичними моментами. І ми гралися в сім’ю, як діти граються в ляльки. От тільки загралися.

Бо тепер хто дасть мені впевненість, що якщо Женя простягне руку, я не візьмуся за неї? Навіть після всього, що він зробив.