1. Ідеальна сім'я

Літо цього року видалося дощовим. Я стояла на балконі з чашкою кави й дивилася на місто, яке поглинала злива. Різнокольорові парасольки майоріли то тут, то там, автомобілі розбризкували калюжі, а каналізація не справлялася з таким об’ємом води — вона підтоплювала тротуари й дороги.

Я вдихнула аромат кави з різнокольорової кирпатої чашки й втомлено притулилася тім’ям до стіни. Новенька багатоповерхівка досі не була повністю заселена, тож ми з Ромою насолоджувалися тишею і могли не хвилюватися, що нічний плач сина комусь заважатиме.

Роман, мій Сокіл… Я заплющила очі й зосередилася на відчуттях. Колись я вірила, що сім’ю варто створювати лише тоді, коли метелики в животі не дають дихати. Тепер розуміла: метелики мають властивість дохнути й заражати тіло інфекцією.

Чи могла я уявити, що з Ромою нас поєднає щось більше за дружбу? Ніколи. Така думка просто не вкладалася в голові. Якби хтось сказав мені про це раніше, я б вирішила, що ця людина божевільна. Ми зовсім не підходили одне одному, але вийшло так, як вийшло.

«Свята трійця», — я гірко всміхнулася й знову заплющила очі. Я не могла сказати, в який момент одногрупники Рома і Євген стали для мене друзями. Тими, з ким завжди вплутуєшся в авантюри, а потім разом вигрібаєш на горіхи й ходиш на перездачі. Друзів, по суті, не обирають. Тут не спрацює раціональний розрахунок — з ким вигідно або зручно дружити. Все стається саме собою, мимоволі. А потім ти раптом не знаєш, що з цим робити далі.

Від думок і спогадів мене відірвав плач сина. Даня прокинувся й наполегливо вимагав маминої уваги.

Рома повернувся з роботи близько сьомої. Звично поцілував мене в щоку, а я знову намагалася вгадати, коли перестану здригатися від цього прояву ніжності. Він швидко прийняв душ, переодягнувся і зайшов на кухню, щоб забрати в мене Данилка. За вечір руки починали нити від втоми — все ж таки наш син був справжнім богатирем.

— Ти сьогодні хоч трохи відпочила з цим непосидою?

Малий весело засміявся, агукаючи, коли Рома почав бавитися з ним. Така картина була звичною для нашого дому: чоловік завжди намагався дати мені більше часу на себе, частіше займався сином. Навіть вставати до дитини вночі для нього не було проблемою. І в такі моменти я відчувала себе невдячною егоїсткою. Рома заслуговував на когось значно кращого. На ту, яка справді його кохатиме. Не на мене.

Ніч повільно опустилася на місто. Негода відступила, і у відчинені балконні двері влітав легкий вітерець, розсіюючи кімнатою запах липи й мокрого асфальту.

Я притулилася до чоловіка і слухала, як рівно б’ється його серце. Рома заснув швидко. Поки я повернулася з вечірньої пробіжки й зробила свої косметичні ритуали, він увесь час був із сином. Останні місяці ми майже не відпочивали: Даня потребував постійної уваги, а ми обоє намагалися працювати. Звісно, більшу частину грошей заробляв Роман, але й я час від часу брала замовлення на фрилансі.

А ще я намагалася надолужити відсутність любові затишком у домі. Смачна їжа. Порядок. Чисті й випрасувані сорочки. Я була готова робити все, аби Роман не відчував… точніше, щоб він відчував з мого боку хоч щось. Але він і не вимагав нічого. Час від часу я ловила на собі його уважний погляд і вдавала, що все гаразд.

Ми обоє вправно грали свої ролі. Настільки вправно, що друзі заздрили нашому сімейному щастю. А його ніколи не було. Для кохання потрібні двоє. Коли кохає хтось один — це вже не кохання, а товарні відносини. Бо я продавала себе. Спершу шукала порятунку й вибивала клин клином, а потім була готова на все, аби син ріс у повноцінній сім’ї.

Я заворушилася в ліжку, і Роман прокинувся. Він міцно притиснув мене до себе й поцілував у ключиці.

— Ліса, чому не спиш?

— Задумалася.

Я відчула, як його руки на мить сильніше стиснули мою талію, а потім зникли. Рома підвівся й сів на ліжко. Світло з вулиці падало на його профіль, і я мимоволі замилувалася. Чи був він красивим? Так. Мій чоловік цілком міг би працювати моделлю або зніматися в кіно. А ще в мене завмирало серце, коли я бачила його риси в Данилі: ту саму ямочку на підборідді, пухкі губи, темно-карі, майже чорні очі. Чи взяв син щось від мене? Здавалося, він був точною копією батька.

— Я хотів сказати тобі це завтра зранку, але краще зараз.

Його тон змусив мене напружитися — всі думки вмить зникли з голови.

— Я оплатив номер у горах на вихідні. Нам давно потрібно було розвіятися.

— Рома, але Даня… він надто маленький. Я не думаю, що це хороша ідея.

— Данило не поїде. Я домовився з мамою, вона посидить із малим. За одну ніч нічого не станеться. У неділю по обіді ми вже будемо вдома.

Я розгублено дивилася на нього, не знаючи, що відповісти. За майже два роки разом ми ніколи нікуди не їздили вдвох. Навіть коли були просто друзями, завжди вибиралися або шумною компанією, або з… Женею. Рома ніби прочитав мої думки.

— Нам потрібно побути вдвох.

Щось у його голосі боляче вдарило, але я промовчала. Рома намагався зліпити те, що ніколи не було єдиним цілим. Та він справді старався. Робив усе, аби я була щасливою. І я надто багато йому винна. Життя — щонайменше.

Я знала, яким Рома буває з чужими. Як амбіції часом переважають людські цінності. Але для близьких він був готовий на все. Таких близьких у нього було небагато, і мені пощастило бути серед них. Мені пощастило мати те, на що я не заслуговувала. Хіба він винен у тому, що моє дурне серце не йокає? А може, його й не завжди варто слухати? Можливо, його єдине завдання — качати кров.

Я провела рукою по його обличчю. Рома поцілував впадинку біля мого зап’ястка й потерся зарослою щокою об пальці. В ньому було стільки турботи й любові, що я зрозуміла: поїду з ним хоч на край світу. Бо це найменше, що можу зробити, аби не почуватися такою нікчемною й невдячною.