Глава 9 "Остання сторінка"

                      Я прокинулася від запаху свіжого хліба.

Теплого,домашнього,такого,який дідусь завжди залишав на краю столу, щоб я могла відламати собі шматочок ще до сніданку.

Кілька секунд я просто лежала із заплющиними очима.

Мені здавалося, що я знову маленька.

Що за вікном немає туману. Що ліс мовчить.Що в ньому більше не ховається нічого, про що люди давно перестали говорити вголос.

Що все це мені наснилося.

Я розплющила очі.

І побачила його.

Дідусь стояв біля вікна.

Стояв.

Сам.

Я різко сіла на ліжко й замерла, не в змозі повірити власним очам.

- Дідусю?...

Він обернувся.

На його обличчі була та сама усмішка,яку я пам*ятала з дитинства.

- Прокинулася нарешті? - тихо сказав він. - Іди снідати.Все вистигне.

Я дивилася на нього й боялася навіть поворухнутися.

Боялася, що якщо встану, якщо підійду ближче - він зникне.

- Чого ти? Я ж обіцяв що повернуся.

І тоді вперше я за довгий час заплакала не від страху.

А від щастя.

Мені здавалося що ми перемогли.

Що Велес забрав своє.

Що тепер усе буде так, як раніше.

Я ще не знала, що в мене залишилося лише сім днів.

Сім останніх днів разом з дідусем.

І що останню сторінку цієї історії напише не моя рука.

На перший день я була настільки рада, що не відчувала втому.  Допомагала варити настоянку та весело сміялась.

На другий день я все більше хотіла спати, списувала це на втому після важкої дороги, та все одно намагалася бути поруч.

На третій день, попросила розтопити піч, хоч на вулиці літо, мені чомусь було дуже холодно і навіть коло печі  не змогла зігрітися.

На четвертий день  стало краще і я пішла в ліс за грибами, але  бачила болотні вогники, там де їх бути не повинно. Вони вели мене на кладовище та мовчали.

На п*ятий день я почула грайливий голос того юнака. Він питав чи задоволена я таким вибором, що не змогла відпустити помираючого. Я відповіла що не задумуючись зробила би так ще раз. І тут він з*явився в тумані. Він покликав мене за туман та обіцяв показати мені дещо.Чомусь я не відмовилася та ми пішли на болото.Він попросив глянути у глиб. Там я побачила ту ніч коли я верталася додому.Дідусь був зовсім слабкий, він шукав мене очима та нікого не бачив. Коло нього стояв старий домовик та щось казав. Тут я заходжу та ставлю бутон в вазу коло його ліжка та без сил падаю на своє.І от, день за днем, пройшла північ і пелюстка опадала, залишилося лише три.Так швидко пройшов час...

Потім я побачила дідуся, але ще молодого, коли мене і в помині не було. Такий великий та могутній. З ним була поруч красива жінка, така маленька на його фоні, він дивився на нею з такою любов*ю, що навіть не передати словами. А потім божества які судили її, вона плакала та прикривала живіт. Дідусь заступився за неї, але натомість був забутим.Він колись був таким же богом як Велес та Мара, але відмовився заради цієї жінки. Моєї бабусі.....

--Ось його минуле.Твій дід був Живодаром. Бог всього живого, та обрав своє щастя.Боги сказали що він помре коли остання людина його забуде.Ти не вважаєшся людиною, тебе не приймає нечисть та бояться люди. Та ти переписала його історію. З цими словами він пропав. А я тихо плакала на краю болота. Раптом вишла кікімора.Вона лиш тихо сіла поруч та сказала.

--Я ніколи не забуду твого імені, Навея, воно таке гарне. Я завжди буду берегти його в памяті, навіть коли знову забуду власне.

---Дякую тобі. Я встала та пішла назад, залишилося лише два дні, доки дідусь не піде від мене назавжди.

На шостий день я знову побачила того юнака, він кликав мене за туман.

А не сьомий день її не стало.Моя люба Навея пішла слідом за перелесником.Він відвів її в Навь замість мене.Не знаю що і робити.Тепер вона поруч з моєю жінкою, але на душі так пусто. Заради чого мені жити?Раніше я турбувався про всіх, а вона про мене. Тепер уже немає ніякого сенсу лити сльози, адже я зробив би теж саме для неї.

На її похорони прийшли всі кого вона зустрічала.

За туманом між чорними стволами стояла єдина домовина.Маленький дерев*янний будиночок, піднятий над землею.Там вона і спочивала. Я посадив уже зів*явший цвіт Велеса. По ночам вона приходить до нього та сидить, кумедно скрививши носик як в дитинстві.

Навея залишилась.

Не серед людей.

Не серед нечисті.

Не серед богів.

За туманом.