Глава 8

Дідусеві зовсім погано,треба шукати Останній Цвіт Велеса. Про цей цвіт люди давно перестали говорити вголос. Старі казали: коли Велес ходив землею,він залишав після себе не сліди, а квіти. Вони проростали там, де його босі ноги торкалися землі, - на межі лісу й болота, біля старих курганів, під корінням дерев, що пам*ятали більше, ніж будь-яка людина.

Та з усіх його квітів лишилася тільки одна.

Останній цвіт Велеса.

Він не має постійного місця. Сьогодні його можна знайти серед моху під старою вербою, а завтра - за десятки верст,там, де напередодні ніхто не бачив навіть травинки. Бо цвіт цей не росте там, де йому наказує земля. Він росте там, де його кличе Навь.

Виглядає він на перший погляд просто.

Тонке темне стебло, майже чорне, наче обпалене вогнем. На ньому - сім пелюсток, блідо синіх,майже прозорих.Уночі вони світяться зсередини слабким зеленкуватим сяйвом,наче в кожній пелюстці захована крихітна іскра болотного вогника.

Але найдивніше - середина квітки.

Там замість тичинок лежить маленька крапля, схожа на росу.

То пам*ять.

Цвіт Велеса збирає в себе все, що залишає після себе людина: тепло її рук,голос,страх,любов, навіть останній подих. Саме тому його неможливо вирвати силою.Якщо зірвати його без дозволу - квітка чорніє в руках і перетворюється на порох.Але якщо взяти її для того,хто ще не готовий помирати,цвіт може повернути людині те, що вже майже забрала смерть.

Не молодість.

Не безсмертя.

Лише час.

Один день за кожну пелюстку.

Сім днів життя - якщо зібрати квітку правильно.

Та є одна умова.

Цвіт Велеса не можна давати тому, хто сам тримається за життя, лише через страх. Він не лікує тіло, якщо душа вже погодилася піти. Тому перед тим, як зірвати квітку, треба запитати того, заради кого ти прийшла:

"Ти хочеш жити?"

І якщо відповідь почує лиш Навь - цвіт не розкриється

А якщо почуєш її ти....

тоді можеш бути певна: Велес дозволив тобі забрати його останній цвіт.

Але старі люди мали ще одну страшну приказку.

"Не шукай цвіт Велеса для мертвого.Бо якщо знайдеш - він обов*язково попросить щось натоміть".

Красива легенда чи не так? От тільки у мене проблема, як далеко мені потрібно зайти щоб знайти її. Я вже йду другу ніч і нічого крім світлячків не світиться. Дідо, обіцяю що ти будеш жити, навіть якщо зітру ноги в кров. Та от за одним деревом сидить хлоп, молодий красивий, одягнений не як бідняк чи мисливець. Що він тут забув? Ех не моє діло, я накинула плащ і хотіла пройти повз.

-----Дівчино, небезпечно тут, сядьте відпочиньте.

Ніколи мені.Треба в дорогу, ще й назад вертатися.

---Навея присядь, ти втомлена, невже нечисті не боїшся. Тут знаєш...багато хто водиться саме тут.

Я застигла як статуя Ярила, яку я бачила декілька верст тому.Звідки він знає моє ім*я? 

Чисто з цікавості я присіла та мовчки грілася біля багаття.Воно тріщало та шуміло, ніби проганяло мене звідси як незванну гостю. Хлопець тим часом протягнув мені яблуко та спитав чи не голодна я. Навіть якщо шлунок був би порожній тиждень я б нічого не взяла з його рук. Я лиш коротко сказала що не хочу, а він лиш звінко засміявся. Такий мелодичний сміх, гарне руде волосся, та і сам складений гарно. Ні, точно не людина, тільки хто? Не чула я про таких безтурбоних істот.

---Чому ти так хочеш знати хто я, якщо і про себе нічого не знаєш. Не знаєш про своє коріння та майбутнє. Лагідно,майже приторно сказав юнак. Він почав розчинятися як туман, та згодом його голос було чутно зі спини.

Я покажу. І показав, тільки доторкнувшись до мене я побачила минуле. Я в колисочці і поруч зі мною нікого...та ось дідусь мій, він поруч, щось ріже,товче в ступі та варить. Ще зовсім молодий, здається ніби це мій батько.Могутній та мовчазний, але очі дивляться на мене з такою любов*ю як ні на кого більше. Ось до нього приходять люди, він їм дає якийсь відвар, а вони натомість якусь дрібницю для мене та хліб. Вечір,щось за вікном виє та гарчить, мені страшно. Але коли дідусь бере мене на руки я починаю голосно сміятися та агукати. І видіння зникло.

---Нуууу, чому плачеш. Я думав тобі сподобається.

І дійсно, по моїм щокам течуть сльози, та не від того що це теплі спогади з дитинства а від нестерпного болю що ому все  гірше.Якщо два тижні тому він ще ходив по хаті та щось робив, то тиждень тому він не зміг встати. І найболючіше що я нічого не можу зробити.Колись мій дід міг підняти лежачого, хворого при смерті.А я, а щщо я?  Навіть самому рідному не можу допомогти. 

Я мовчки витерла сльози, встала, подякувала йому та спитала хто він такий.

На моє питання він лише розсміявся та зник, разом з усім. З яблуками та вогнем. А натомість я побачила квітку. Точно Останній Велесовий Цвіт. Я подійшла і обережно протягнула до неї свої руки.Для того щоб зрозуміти. Я молила в думках щоб Велес погодився, та він мовчав. Я дала волю своїм почуттям та розплакалася. Рвала на собі волосся та благала в небо, все лиш дід був живий. Коли остання сльоза упала на пелюстку я почула голос: "Хочеш жити?" Я сказала що так, він хоче жити. З цими словами бутон впав мені в долоні.Зволікати не можна, але і віддячити треба. Я поклала хліб та квас і пішла додому. 

---Хех, ще побачимося Навея. Сказав юнак та забрав скромні дари. А я же не відчуваючи ніг бігла до такої знайомої хати....