Глава 5

Колись працювали всі, від великого до малого.Але в обід життя завмирало, всі по хатам ховалися.Чому? От і я хочу дізнатися причину. Вийшла в поле, а тут так спекотно що легені болять. Ні душі, хоча хтось стоїть . Підійшла та спитала, чи не жарко вам там?У відповідь я почула лиш запитання чому я тут швендяю. Відповіла чесно, що хочу знайти  полудницю. А жінка лише повернулася і я побачила. Її сукню,ні, скоріше як полотно біле та майорить на вітрі. Волосся світле як колосся, а очі, це не описати словами, ніби маленькі сонця палають . Дуже вродлива, але така виснажена. Я зачаровано на неї дивилася поки не почула її голос,хриплий та бездушний.

----Навіщо ти не поважаєш природу. Що, думаєш що сильніше сонця?

Ні,звичайно ні. Я хотіла послухати вашу правду та передати нащадкам.

Нема чого розповідати! Йди звідси доки жива.

Але я не здалася та вмовила її.

---Я така сама як ти була, сміливою та дурною.Батьку хотіла допомогти, всі ж в обід ховаються від спеки, а я ні,хотіла якомога більше принести. Стояла собі та жала колоски.Аж раптом збоку голос

Чому тут ходиш?Не збереш все за раз, так навіщо мучатись? Голос був її не такий як у мене,дзвінкий і веселий. Попросила вона мене щоб загадку її відгадала.Та із-за спеки язик заплітався та й не відповіла. Втратила свідомість.А коли встала то уже я на її посту була. Так і згинув батько в той рік,бо я його забрала.Зі спини навіть не впізнала. Така зла на всіх була, а коли зрозуміла то пізно вже. Лютувала страшно,ледь врожай не попалила. А потім зрозуміла що сама винна, навіщо людей мучати. Та ніхто із них не виніс мені склянку води, досі бояться, а мені залишається що ходити по полям та дивитися чи шанують лико Сонця.Сьогодні  я дам тобі шанс, наступного разу я не вшаную.

З цими словами вона пішла в поле та зникла. А я мовчки поставила горнятко з холодною водою та пішла по своїм справам.