Глава 3

Що ж, сьогодні я ходила на болото. Не подумайте що я ходжу туди зі злим умислом, ні. Просто зараз час нехороший, потреба штовхає людей на те що раніше вони не робили. От наприклад ходити на болото в пошуках чогось їстівного чи цінного, що можна на щось обміняти. Я і сама колись так ходила й збирала кістки тварин, для обрядів відаючих. Зараз я пішла туди щоб допомогти комусь, болото у нас гарне, велике, мало хто з нього вибирається живим, а я допомагаю вибиратися, якщо встигаю. Часу насправді в мене небагато, та й люди мене бояться, але кинути їх тут гнити я не можу, хоч деякі на мене за це гніваються. Ось одна з них, сидить на камені набурмошена та дивиться на мене. Її зовнішність лякає люд та для мене вона приваблива. Худе, витягнуте тіло, майже зламане та від цього таке крихке. Шкіра як мокрий мох, сіро-зелене. Довге спутане волосся в яких так мило заплуталися гілки та тина. А очі....спочатку подивишся, чорні, страшні, але якщо придивитися то в ньому стільки болі, багато невисказанних слів. Єх піду я, нічого вона не скаже,занадто образилася на мене. Коли я відійшла від болота то по землі почав стелитися туман, неначе живий. Спочатку я почула кроки, нерівні,тихі.

  - Ти заблукала? - голос пролунав за спиною.
 Коли повернулась, нікого. Відразу зрозуміла хто це. Все ж таки затаїла образу.

 - Я допоможу..

Голос був до болі знайомий. Занадто знайомий. Але я вирішила все ж таки зустрітися з нею віч на віч, що вона від мене хоче? Ну не думає ж вона що я як всі в болоті згину. За івою я побачила силует, високий, нерівний, наче зламаний, вона стояла нахиливши голову, вивчая мене.

 - Чула що ти допомагаєш виговорюватися, на тому місці де була душа не так буде боліти.

-  Все так, я хотіла тобі запропонувати, але ти ж сердишся.

 -  Неважливо, не хочу я так більше жити, а померти не можу.

Колись я була звичайною людиною, як і всі духи що тут є. Чоловік у мене був, звали Яремою. Спочатку жили як в казці, та дітей не було. Але ж ми були молоді, ще все попереду. Завжди була його тінью, та не жалкувала, тиха, непомітна але ж він мене кохав. Я стою готую, а Ярема підійде та схопить мене за талію і поцілує в щоку. Думала так буде завжди та не склалося. Якось цар київський указ склав, всіх здорових чоловіків до нього, війна готувалася здається. І до нас цей указ дібрався, а чоловік мій злагоджений добре, в плечах широкий та силу велика, ковалем працював. Швидко забрали, але він обіцяв мене не забувати та повернутися. Я вірила і чекала кожного дня. Та йшли дні, потім тижні, місяці, пройшов рік, півтора, а я ще мала надію. Інші повернулися, хтось каліка, хтось здоровий, а мого все не було. Та ось раптом заходить, здоровий. Я уже хотіла кинутися йому на шию та розплакатися, але за його спиною побачила дівчинку, молоденька, років 15 мабуть. А Ярема дивиться на мене жалістливо та й каже що покохав іншу, але я мене він так само кохає. Не може кинути не мене не її, вона й дитину чекає, а яке там немовля якщо вона сама ще дитина. Та діватися було нікуди, пробачила його, впустила їх та стали жити разом, я, Ярема та Явдоха. Спочатку все було тихо, тільки люди пальцями в нас тикали, чоловіки з заздрістю, а жінки з ненавистю, старі лише хитали головами та казали що недобрим це закінчиться. Потім мені вже стало нестерпно, не могла дивитися як тепер він Явдоху цілує, а до мене не торкається, сплю я скраю а вони в обіймах одне одного. Не витерпіла та пішла до бабці однієї, що жила на краю села. Спитати що робити, жити вже так неможливо. Вона лише сказала щоб шла я від нього, недостойний він мене. Та куди ж мені йти як кохаю я його. Тоді бабця розповіла мені про один ритуал, та для мене воно закінчиться погано, але було байдуже, а би мій Ярема був зі мною. Треба було піти на болото, зі своїми речами та приворожити до себе. Все виконала як казала відьма, та так погано мені зробилося. Пішла я назад, лягла в ліжко та заснула. Наранок встала та як завжди пішла поратися та на кухні лаштуватися. Ось і Ярема прийшов, я до нього, а він мене не помічає, біля мене пройшов навіть і не глянув. Зайшов до Явдохи, вона щось вишивала, та обійняв її. Я до них та поглянула випадково в дзеркало, їх видно , а мене ні. Злякалася страх як та й побігла до бабці. Почала кричати що вона зі мною зробила, а вона лише відповіла що все вийшло, але я більше не належу людському світу. Від сліз та злості я не бачила нічого, просто побігла, та серце мене погнало до болота. З тих пір воно мене і не відпускає. Лиш потім я пішла до свого дому, щоб глянути що там коїться. А там страшна картина, в саду могилка свіжа, маленька. Зайшла в дім, а там Явдоха лежить, біла як сніг та в крові вся. Потім понабігали люди, метушаться. Серед натовпу стояв він, мій коханий, на ньому лиця не було.  Я лиш хотіла поцілувати на прощання, коли моя рука була на його грудях він заплакав та тихо казав - *Що ж я накоїв*. Після того я вже ніколи не заходила в село. Спочатку була така як при життю, а згодом коли мене почали забувати я все більше походила на чудовисько. Саме образливе що їхні імена я знаю, а свого ні. Хоча намагаюся кожного дня. Ти ж мене не забудеш? Сказала кікімора та розчинилася разом з туманом.

 - Не забуду, Мотре......