Глава 2

Всім привіт. Знаю, мене довго не було, але я просто заплутала в лісі, так іноді буває, коли лісовик має на тебе плани. Взагалі це досить цікавий персонаж. Його я й шукала. Це дух лісу, але... чи був він людиною? Мабуть, сам розкаже, а я, у свою чергу, занотую вам.

Ой, дитя, було це дуже давно. Сам дурний був, молодий, навіть молодший за тебе. Любив я сусідку свою, Степанію. Батьки мої ледь кінці з кінцями зводили, нас десять душ у хаті, крутилися як могли. В лісі харчі збирали: де ягідка, коли зайця вполювати, але то по святах та нечасто, щоб дух не гнівався.

А я молодий, гарячий, не розумів: дичини купа, ще на сто таких сімей би вистачило. А бабця моя мене посадить коло себе на лавку та й каже:

— Ти що, здурів зовсім? Ліс нам і їжу, і тепло, і захист дає, а ти будеш його обкрадати? Не можна, ой не можна. Розгнівається хазяїн лісу та й загубить твою душу.

Та я її не розумів, злився, думав, що це все неправда. Пішов у садок і сів під яблунею. А там дівчина — така гарна: волосся як небо зоряне, очі як смарагди, та шкіра біла, як сметана. Подивився я на неї, навіть подумав, що Степанія моя прийшла мене втішити. Та не вона то була.

Сіла коло мене та мовчить. Я розізлився та сказав, якого чорта вона тут смуту наганяє, і без неї погано. А вона лише зітхнула та глянула на мене. Чесно кажучи, внучко, щось у серці защеміло, я вже й забув, як це... ех, давно то було.

Вона мені всміхнулася та й каже:

— Соколе, не сумуй, піди краще лисицю вполюй та шубку її коханій віддай.

Я замислився. І правда, я ж ніколи нічого не дарував любій, ще й злився, чому вона гарбуза мені виносила кожного разу на сватанні. Ну добре, піду вночі, щоб ніхто не бачив.

До ночі я ходив, щось робив, допомагав як міг, а як тільки найменший братик заснув, то взяв ножа та й пішов. Ой, довго я блукав та жодної лисиці не знайшов, але мене знайшов ведмідь.

А я ж дурний, думаю: зараз його заріжу, та скільки хутра принесу й їжі. Як бачиш — так і не дійшов.

Лиш коли вмирав, то до мене підійшов високий чоловік: шкіра сіра, волосся як суха трава, очі світяться, як вогники. Сказав він мені лише одне:

— Хочеш жити?

Я говорити вже не міг, та по моїх очах він зрозумів — хочу, ще й як. Доторкнувся до мене своєю сухою рукою — та й усе. Встав я, як нічого і не було, а він лиш усміхнувся та пішов.

Дивлюсь на ноги — а в нього вони в інший бік дивляться. Лісовик... Злякався геть та побіг додому. Доходжу до кінця лісу — а далі не можу.

Отак я й залишився тут по своїй дурі. А мені б ще раз глянути на мою Степанію... Чесно сказати, онучко, я вже не пам'ятаю, як мати рідна виглядала, а кохану бачу й досі. От з тих пір я тут за господаря.

Сумна історія, правда? Я поки його слухала, то сльозу пустила. Лиха доля в нього, та в кожного свій шлях. А я пішла далі — може, зустріну ще когось, а може й ні...