5

Нарешті ми дісталися з Ліною мети. Навколо височіли високі чагарники. За ними я побачив прикритий мохом вхід. Ми влізли туди і опинилися в дуже вузькому тунелі.

- А чому ваш барліг все ще не знайшли деки? - запитав я Ліну, коли ми минули тунель і опинилися в більш просторому приміщенні.

- Цей сховок маскує наш запах, тому деки нас все ще не винюхали. Тільки в цьому місці ми почуваємося в повній безпеці. Але жити під землею в мороці і темряві все життя – не вихід. Це дуже пригнічує.

Притулок дітей був невеликим, всього десять метрів. І самих їх було небагато, десь тридцять душ. Електрики, звичайно, у них не було. І про комп'ютери і айфони вони нічого не знали. Бідні діти!  Замість цього вони використовували якихось комах, схожих на світлячків, які світилися в темряві. Вони їх тримали в банках, що нагадувало саморобні ліхтарики. Меблів у них теж не було. Вони спали на підстилках з соломи. Виглядали гуцули зовсім, як я, тільки одягнені вони були в лахміття.

Я подивився на Ліну і дуже здивувався, побачивши її при світлі. У темряві вона здавалася непоказною і сірою мишкою. А зараз я побачив справжню красуню з рожевим, довгим волоссям і жовтими очима, як у дідової кішки Зіфи. Я навіть почав ніяковіти в її присутності, став забувати слова, які повинен був сказати, і мені чомусь дуже хотілося їй сподобатися, щоб вона мене вважала супергероєм. А для цього я повинен був піти крізь темний ліс в замок чаклуна і убити Бора. Раз плюнути! Я - ж син Трохима, визволитель жителів Гуцулії, котрі чекали на мене, як на месію, стільки років.

- Глібе, це Павлик, - почув я голос Ліни. - Він прийшов з Нізвідки. Це той хлопчик із праотчого пророцтва. Я його зустріла в дуплі, коли ховалася від дека.

Мої очі зупинилися на красивому обличчі хлопця років чотирнадцяти з чорним, як смола, волоссям і блакитними очима. Він оцінююче поглянув на мене.

- Ми вже думали, що ти попалася в лапи деків, - сказав суворо Гліб. - Ти поступила нерозумно і нерозсудливо, втікши звідси, - відчитував той дівчинку.

- Я втомилася просто чекати на диво, - відповіла сміливо Ліна.

- І ти думала, що самотужки зможеш перемогти злого чаклуна Бора? Дурненьке, ти, дівчисько! - підвищив голос Гліб. - Цього підступного монстра може перемогти тільки син Трохима!

- Глібе, ти мене, що не чув? Я ж сказала, що привела хлопчика з Нізвідки. Його звуть Павликом.

- І чому ти вирішила, що ось цей ... - Гліб глянув на мене так, що я відчув себе нікчемним жучком, якого можна одним мізинцем розчавити. - ... і є рятівник Гуцулії? Те, що він із Нізвідки ще нічого не означає. Та деки з нього і мокрого місця не залишать, коли знайдуть. А що говорити про самого Бора! Ти подивися на нього, Ліно. Цей малюнок, напевне, мочиться  ще в своє ліжко. А що буде коли він зустрінеться віч-на-віч з великим і страшним Бором?! Та він обмочить свої штанці геть наніц!

Я ледве себе стримав, аби не наговорити своєму кривднику всього того, що крутилося у мене на язику.

- Ми зустрілися з Павликом в дуплі, коли ховалися від дека, - спокійно продовжила дівчинка, ніби нічого з вище сказаного Глібом вона не чула. - Він прикрив мене собою в той самий момент, коли в дуплі з'явилася жахлива паща дека. І ця тварюка не впізнала його, не відчула його запаху. А це значить, що він і є той самий герой, син Трохима, рятівник Гуцулії, про який говориться в пророцтві.

Настала тиша. Всі діти, які зібралися навколо мене, Ліни і Гліба, завмерли в очікуванні якогось дива. Вони всі так на мене дивилися, немов бачили перед собою не простого хлопчика з сімнадцятої школи, не звичайного шестикласника, а якесь божество.

- Я, звичайно, слабо вірю в ваше пророцтво, - сказав я, щоб перервати цю довжелезну тишу, - але якщо в темниці Бора дійсно сидить мій тато, то я спробую його звільнити ...

- А нас ти збираєшся звільняти, хлопче? - якось зверхньо і грубувато запитав Гліб.

Він мене чомусь відразу незлюбив і, незважаючи на те, що я нібито їх рятівник, посланий їм небесами, продовжував дивитися на мене, як на земляного черв’яка.