3

Я вирішив сховатися від того жахливого звіра, чий рев став ще голоснішим, в дупло дуба, яке було приховано кущами. Опинившись у безпеці, я з полегшенням зітхнув. Тільки я зручніше вперся в стіну дерева, як вона раптом ні з того, ні з сього здригнулася. Я спершу злякався так, що волосся у мене на голові дибки стало, а зрозумівши, що мені це просто здалося через страх, то відразу ж заспокоївся. Навіть моторошний рев страхітливого звіра мене став не так сильно лякати. Я себе відчував в безпеці всередині дуба. Тут було тепліше, ніж зовні, особливо в тому місці, в яке я оперся. Воно ніби випромінювало тепло. Це мені здалося дивним. Ще ніколи не зустрічав дерева, які б гріли, а тим більше, в якому було б серце. А в тому, що в дубі, в якому я перебував, було серце, я не сумнівався, адже воно так сильно стукало, що я відчував його биття своєю спиною.

- Дерево, ти живе? - запитав я у дуба і чомусь не отримавши відповіді, відчув себе ідіотом. - Це биття твого серця я чую?

- Мого, звичайно ж, - почув я тоненький, але рішучий голос дерева.

- Ніколи не зустрічав базікаючого дерева, - сказав я здивовано, вдивляючись в темряву.

- І не зустрінеш, - почув я знову той же тоненький голосок, - тому що таких не буває.

- Як не буває? - обурився я такою брехнею. - А ти? Ти, хіба, не базікаюче дерево?

- Ні, я не торохтливе дерево. Я базікаюча дівчинка, але це сама звичайна справа для дівчаток говорити.

- Ти людина? - здивувався я.

- А хіба дівчинки не належать до роду людського? - розсердилася вона. – Годі тобі дурості питати! Ти краще скажи, як тебе звати.

- Павлусь я, точніше Павло, - виправив я відразу свою помилку, тому що не хотілося в очах якогось дівчиська виглядати малюком. Бо лише шмаркачів називали такими сопливими іменами.

- Що Павлусем мама кличе?

- Так, мама, - сумно зітхнув я. - Вона ніяк не зрозуміє, що я виріс уже. Весь час мною опікується, як маленьким.

- А мене Ліною зовуть. Що ти тут робиш? Як ти сюди потрапив?

- Я сьогодні прогуляв школу і робив все, що хотів. Потім я заснув на березі річки і прокинувся вже ввечері. Я було зібрався назад, але так і не знайшов дорогу додому. Я заблукав. Хоча і не пригадую, щоб в центрі міста був гримучий ліс. А потім я сховався в дупло дуба від жахливого звіра. Чуєш, як він виє?

- Я теж від нього сховалася. Але це зовсім не звір, а людина.

- Але хіба може так людина завивати? - здивувався я.

- А це незвичайна людина, це зачарований чоловік.

Ліна розповіла мені дивну історію, в яку я насилу вірив. З кожним її словом мені здавалося, що я потрапив у казку. Виявляється, Ліна живе без батьків майже все своє життя разом з іншими дітьми, які теж втратили своїх маму і тата. Їх зловив злий-презлий чаклун і посадив у в'язницю. Ті з них, які погодилися служити йому, він перетворив в страшних деків, вовкопсів. А решта так і по цей день нудиться в темній темниці.

- Навіть не знаю, де зараз мої батьки, - заплакала Ліна, - чи то в темниці, чи то ще гірше в тілі монстрів, які можуть щохвилини і мене схопити.

Десять років тому жителі Гуцулії сховали своїх дітей в приховане місце, а самі пішли воювати із злим чаклуном Бором, який з'явився в їх краю з Нізвідки, і який погрожував всіх їх убити, якщо вони не покоряться його волі і не встануть перед ним на коліна. Гуцули був нарід гордий і ніколи ні перед ким на коліна не ставали, хіба лишень чоловіки зрідка, коли сваталися до гуцулок. Вони шанували праотчі закони і звичаї. Цей славний гуцульський люд пишався своєю рідною мовою, на котрій говорили вони уже бозна-скільки часу і тому не побажали служити віроломному чаклуну на його лайливій і немилозвучній говірці, через що його слуги, - вовкопси, напівлюди, напівсови, - зловили їх і заточили в вежу. Чаклун Бор весь цей час намагається знайти дітей гуцулів, але йому це так і не вдалося поки.

- Так значить, я потрапив в інший світ? - запитав я, коли Ліна закінчила свою історію.

- Ш-ш-ш, - закрила дівчинка мені рот долонькою.