2

Сказати легко, а ось зробити важко. Це сама гірка правда в світі. Вирішив назбирати пляшок, ніби вони гриби в лісі, ростуть під кожним кущем. Я обходив з десяток дворів. Наслухався багато цікавих слів від бомжів, значення, яких для мене ще невідомі. Навчився так швидко бігати від тих же бомжів, що у мого вчителя фізкультури очі вилізуть із своїх орбіт, коли я здам стометрівку краще навіть будь-якого семикласника.

- Тридцять гривень і двадцять п'ять копійок, - повторив я сумно за продавщицею, яка простягнула мені мій заробіток.

Та зараз уже двадцять п’ять копійок уже ніхто ніде не бере! Та й на них нічого і не купиш. Я жбурнув монету через плече, мало не влучивши ним у кота, котрий грівся на сонечку.

Стільки пляшок коштує таку малість! Розчаровано надув я губи, розмірковуючи, що  далі з цим дріб’язком робити. Адже пістолет моєї мрії мені не світить! Той коштує триста гривень, не менше! Мені за такі копійки не назбирати грошей і до пенсії, як любить говорити мій дід. Нарешті я зрозумів сенс його слів. Однак цей сенс виявився настільки сумним, що мені впору сісти і заплакати. Але я не буду плакати, адже я - боєць! Я - Васильків! А усі Василькові ніколи не плачуть, як дівчата.

Куплю собі морозиво. На тридцять гривнів вийде аж два пломбіра.

- Так мало, - засумував я. - Але і так непогано.

Підійшовши до намету, де торгували морозивом, я став розглядати, що у них було. Раптом я згадав, що у мами день народження завтра, а я їй ще не приготував подарунка.

- Тобі що, малий? - запитала у мене продавщиця.

- Нічого, - відповів я сумно і відійшов від намету, ховаючи гроші в кишеню.

Розмірковуючи про те, щоб купити мамі на її день народження, я забрів в одне чудове місце. Тут я ще раніше не бував тому, що мама забороняє гуляти так далеко. А це місце було дуже далеко від мого будинку, майже кінець міста. Пам'ятаю, правда, що ми з мамою і дідусем колись загоряли на цій річці. Тільки ось в якому саме місці я і не пригадаю вже. Було це давно. Мама з тих пір поміняла роботу і, її підвищили на посаді, тому у неї і немає зовсім вільного часу. Я її тільки бачу вранці та пізно ввечері. Так що про спільні прогулянки на природі я мовчу. Немає у моєї мами на них часу і все тут.

З'ївши бутерброд, я облизав пальці від жиру і відчув, що дуже втомився, тому вмостився зручно на траві, підклавши під голову портфель. Хоч якось він допоможе мені за весь день. Милуючись польотом ластівок, я заснув.

Прокинувся від кошмарного сновидіння. Мій тато просив про допомогу, сидячи в моторошно-страшній темниці.

- Малий, допоможи мені, - жалібно просив він. – Врятуй мене!

Його руки були заточені в кайдани. Хоча в них і не було потреби, адже він сидів у вежі під замком, а з вікна виднілася лише прірва. Тікати було нікуди.

Мій лоб покрився потом, а мене всього кинуло в озноб. Розплющивши очі, я побачив, що вже настав вечір. Від цього я швидко піднявся на ноги. Навколо було так темно, що я спочатку злякався від того, що нічого не міг розгледіти в цій темряві. Але через кілька хвилин мої очі звикли до цього страхітливого мороку, і я почав розрізняти речі навколо мене. Схопивши рюкзак, я попрямував додому. Мама, напевно, вже повернулася з роботи і місця собі не знаходить, переживає через моє зникнення. І якщо вона подзвонила Зінаїді Львівні, а та їй розповіла, що мене не було сьогодні в школі, хоча і зустріла мене по дорозі туди, то мама в істериці подзвонить дідусеві, і вже тепер не одна мама буде переживати, а вони вдвох.

Мої ноги мене несли так швидко, що я перестав впізнавати знайомі місця. Я просто заблукав. Але як це вийшло? Зупинившись на галявині, де за моїми розрахунками повинно було бути шосе, по якому я сюди прийшов, став прислухатися до тиші, що панувала навколо мене. Я намагався почути звуки від коліс хоч якоїсь машини. Але все було марно. Ні шосе, ні вулиць, ні будинків я так і не знайшов, хоча проходив десь півтори години. Втомившись від ходьби, я присів біля величезного дуба. Мій живіт видавав досі мені не відомі звуки так, як я ще ніколи в своєму житті не пропустив ні обіду, ні вечері. А зараз мені здавалося, що я не їв вже цілу вічність. Та до того ж я страшно замерз, адже на мені був тільки тоненький шкільний піджачок, який мене змусила одягнути мама.

- Дякую тобі, мамо, - сказав я вголос. - Ти у мене найкраща мама на світі!

Але навіть і цей піджак не міг мене врятувати від жахливого холоду. Мої зуби цокотіли, долоні зовсім заніміли, ноги стали, немов крижинки. І ще десь далеко від мене стали доноситися дивні і страшні звуки, котрі добряче стали мене лякати. Мені стало так страшно і самотньо, що по моїх щоках потекли потоки сліз. Я не плакав з тих пір, коли зрозумів, що мій тато ніколи до мене не повернеться і у мене не буде, як у всіх хлопців з мого класу батька, який зможе дивитися зі мною футбол вечорами, а по вихідним водити мене в зоопарк або у кіно.

- Таточку, мені страшно, - бурмотів я, силкуючись з усіх сил з тим жахом, який все наближався і наближався.