12

На лавочки, що пихато стояли без діла, улігся перший приморозок, розправив довжелезні мацаки й щипав Софію за ноги в тонких капронових колготках. Була взута лишень у туфлі, а настирному залицяльнику закортіло поговорити. Коли перший переляк минув, а в очах не іскрилися сполохи пригнічення, впізнала Роберта.

- Ти стежив за мною? – питання, яке цікавило її найперше.

- Ну, ти ж не лишила адреси й номера телефону, - Роберт стояв дуже близько. У тьмяному світлі єдиного ліхтаря, що висів над дверима під’їзду, чорні очі хлопця виблискували потойбічним вогнем незбагненності.

- Мені здалося, що ми про все поговорили.

- А мені здається, що ці наші зустрічі невипадкові…

- Та ти романтик! – глузувала вона, кутаючись у шубку. – А де твоя дівчина? З однією прийшов, з іншою пішов…

- Вона не моя дівчина, - зло обірвав Софію. – Подруга дитинства.

- Мені не цікаво, - вона спробувала його обійти. Не збиралася підігравати дурощам самозакоханого багатійка. Розчарування досі сковувало груди,  в голові не вкладалося, як можна було дарувати стільки ніжності й ласки, а потім приліпити їй статус утриманки.

- Але я хочу, щоб ти послухала! – Роберт прудко виступив наперед і ухопив її за плечі.

            Софія миттю розірвалася бомбочками гніву. Змахнула руками, рвучко ринулася назад, й випросталася з міцних лещат.

- Знайди іншу обдовбану… Таку, як твій дружок любить. Посади її під замок і видавай подачки щомісячно, а вона приноситиме тобі кожного вечора капці. Бо ти ж вбив дракона, тушку приволік додому! – вона заходилася несамовито жестикулювати руками.

- Я не збирався садити тебе під замок! – люто захищався Роберт. – Ти ж береш гроші в інших…

- Я їх заробляю! – осатаніло викрикнула Софія.

- Розважаючи старих збоченців! – Роберт знову спробував до неї підступитися, проте марно – відскочила, немов коза, й побігла до під’їзду.

- А ти вважаєш себе кращим за них? Вони ж не намагаються посадити мене на прив’язь, щоб спати спокійно. І не дорікають. – Роберт мовчав. Починав здогадуватися, куди вона хилить, в чім причина гніву. – Як довго тривало б твоє захоплення? Чому мовчиш? Хіба з такою, як я планував би щось серйозне? Весілля, сім’я, діти… Натішився б і викинув, чи не так, Роберте? – його ім’я вимовила, як добірний матюк. Він навіть смикнувся. Заперечити було нічого.

            В очах Софії крутилися сльози. Зронити їх при чоловікові, якого щойно притисла до стінки, здавалося слабкістю без прощення. Якщо заплаче, зненавидить себе.

- Підрости, - майже шепотіла. Тілом покотилася хвиля слабкості, яка буває після сильного нервового напруження. – Може, з часом, тобі вдасться зустріти жінку, яка оцінить вбитого дракона, а я хочу сама обирати, потрібен він мені чи ні.

            Двері під’їзду відкривала показово-спокійно,  спина рівна, як спис у спартанця, тільки в очах біль, на щоках провісники розчарування. Молоді та завзяті завжди хочуть більше, проте не завжди Феєчка може виконати їхні забаганки.

***

            З великого панорамного вікна відкривалася чудова картинка на засніжений Хрещатик. Білосніжна ковдра встеляла дахи прилеглих будівель, а комунальники метушилися, тому що сніг,  як завжди, став для них несподіванкою.

            Лізка ностальгійно зітхнула, помилувалася видовищем, та й по всьому. Ліон кличе. Париж гине без молодої та амбітної мисткині.  До батьків навмисно не поїхала, викликала маму на нейтральну територію, батько на роботі – він тепер велике цабе, віртуоз в царині реклами, що зіграло їй на руку. Матір в кафе поохкає, тато вдома перекипить. Усі задоволені!

            Дівчина не помітила прибуття матері, хоча пильнувала вікно, наче снайпер ціль, скрипнули двері, задзеленчав дзвіночок над ними, до зали вплила невисока, доглянута жінка у шубі із норки.

            Лізку аж пересмикнуло. У цьому кафе для середнього класу, мама виглядала сорокою, яка принесла в дзьобі купу золотих цяцьок.

- Я тут! – піднялася з диванчику, обтягнутого червоним замінником, виставляючи руку догори.

            Неля Гордіївна помітила доньку й поплила на голос, попутно знімаючи дорогу вдяганку.

- Чому ж тільки шуба? А де прикраси від Кардена, взуття від Маноло Бланік, - пафосно жбурилася колючками Лізка.

- Не блазнюй, - суворо рипнула матір, поклала шубу на диванчик й нарешті зволила сісти сама.

- Навіть не починала, - бренькнула зневажливо, але очі все одно закотила.

- Невже не можна було вибрати пристойніше місце?

- Це пристойне місце. Не бордель і не гадючник для заїжджих рейсовиків. Коли ти стала така цаца?

            Жінка побагровіла. Крізь товстий шар косметики проступили мімічні зморшки біля губ та брів.

- Я не цаца! – Неля Горліївна шепотіла, тільки Лізці то було схоже на рипучий крик. – Це ти зовсім від рук відбилася.

- О, досить цих штучних фразочок. Знайшли маленьку. Усе, виросла! Виховувати пізно.

            Стрімкий порив повиховувати рідне чадо обірвався ще в зародку, до їхнього столика підійшла молода веснянкувата офіціантка, люб’язно очікуючи замовлення клієнтів. Вона не могла приховати інтересу до манірної, доглянутої пані, що заплила до їхнього кафе в шубі, та дівчини з веселковим кублом на голові. Неля Гордіївна обійшлася кавою, а Лізка не відмовила собі у шоколадному тістечку та лате.