11

Лізка закочувала очі і нетерпляче совалася по стільці. М’яка оксамитова оббивка викликала на зубах оскому, а безтолкові теревені рідні нервували. Курити хотілося. В кишені сукні приховалася пачка цигарок та запальничка, залишилося знайти привід, щоб втекти з-за столу.

            Вона ще раз оглянула простору їдальню, оздоблену за усіма правилами несмаку, і наткнулася на карі очі Роберта, у яких бриніла насмішка. Посміхнулася йому у відповідь. Повела бровами праворуч, указуючи на оранжерею, де можна заховатися від привітно-нудотних посмішок та картонних фраз, котрими була просякнута атмосфера званої вечері.

            Їхні батьки говорили про бізнес, успіхи дітей, і складали чудернадцькі плани на майбутнє, завуальовано натякаючи на спільність планового прогресу. Не дали навіть передихнути. Лізка нещодавно повернулася із Парижа, де навчалася у Національній вищій школі витончених мистецтв, і одразу з корабля на бал. Матуся з татусем вирішили, що досить в дівках сидіти. Час заміжжя. І кандидат знайшовся. Друг дитинства.

            Роберт помітив її змигування й кивнув головою. Вона тієї ж миті підірвалася з місця і виголосила:

- Я до вбиральні. Тому не треба висилати за мною пошукову бригаду, якщо затримаюся.

            Бідолашна Неля Гордіївна, мама неприборканої Покахонтас, від сорому за чадо ледве під стіл не залізла. Батько лиш невдоволено нахмурив брови – до вибриків доньки ніяк не вдавалося звикнути. Її повернення із Парижу супроводжувалося нервовим зривом та скандалом, бо ж відпанахане русяве волосся тепер світилося усіма кольорами веселки, а від вдяганки очі наливалися кров’ю.

            Навіть на вечерю до старих друзів донька вбралася, як волоцюга – широка барвиста сукенка - ряба, неначе напинанка передової доярки, та чорні берци з металевими наклепками, що видавали пронизливий цокаючий звук. Неля Гордіївна повсякчас червоніла, її чоловік, Степан Павлович – багровів від люті.

            Господарі цієї гостини лиш поблажливо осміхалися, а Драганчук-старший по панібратськи бренькнув: «Перебіситься».

            Роберт подався за Лізкою через п’ять хвилин, послався на важливий дзвінок. Коли зайшов до оранжереї, що розташовувалася у східному крилі будинку, дівчина диміла, як паротяг і розглядала рослини. Ще одна блаж матері. Сама й пальцем до квітів не торкалася, зате любила хизуватися перед подружками, яке нечуване задоволення отримує від догляду за ними.

- Будеш? – Лізка простягнула пачку цигарок, помітивши його наближення.

- Давай.

            Роберт витяг цигарку, підкурив з рук подруги дитинства й солодко затягнувся. Зняти напругу кортіло давно. Усе навалилося одне на одне, й розгребти не вдавалося. Тютюн злився із присмаком ментолу в роті, куриво було не міцним, якраз для тендітної бунтарки.

- Поки ми тут покуримо, вони підберуть мені сукню, тобі костюма, виберуть ресторан і дату весілля, - іронічно пхикнула Лізка.

- Не позбавляй їх радості. Хай потішаться.

- Мені їхні втіхи поперек горлянки. Не так сказала, не так стала, не те взула, не так одягнулася… Задовбали. Клянусь, назад чкурну. Ще трохи цієї муштри, і гудбай Америка.

- О Париж! Місто вільних поглядів та круасанів, - поглузував Роберт.

- Це місто моєї свободи. Тут я не затримаюся.

- Розлютиш батька. Уріже пайку.

- До демпи. Я продала декілька картин, маю замовлення на реставрацію собору у Ліоні, тому пропасти без батькових подачок складно, - весело зашкірилася дівчина. – А ти чим займаєшся, окрім того, що оживляєш батькову власність?

- У стартапери подався.

- Що це? – здивовано кліпнула зеленими оченятами.

- Інноваційна бізнес-модель, що дозволяє розвивати цікаві ідеї та робити на цьому гроші.

- І в чому ти розвиваєшся?

- Я відповідаю за економічний сегмент, а ще два мої партнери за ідею та розробку. Спочатку – це мобільні додатки, далі плануємо братися за робо техніку.

- Ого! Як багато розумних слів, в яких я ані чорта не розумію. Успіху!

- Дякую. Можу тебе втішити, я на мистецтві також не розуміюся, але бажаю тобі того ж, - дещо сумно висловився Роберт.

            Знав одну норовливу втікачку, яка б радо поспілкувалася з Лізкою. У них точно знайшлися б спільні теми для розмов.

- Давай зустрінемося ще раз, поки я не здиміла. Але не у формальній обстановці.

- Що пропонуєш?

Лізка затягнулася, примружила ліве око, щось обмізкувала, і заговорила:

- Скоро у моєї знайомої відбудеться показ колекції. Вона молодий дизайнер. Приміщення люб’язно надав відомий скупщик творів мистецтва. Усе відбуватиметься у його галереї. Молодь, тусовка, модельки… Ну, як?

            Модельки! Одна йому спокою не дає ні вдень, ні вночі. Гадав, забуде та й по всьому. А воно не забувається. Хоч криком кричи, а хоч на електричний стілець сядь. Може, прийшло б полегшення і забуття.

- Добре. Скинеш мені есемеску.

- Окей.

            Вони ще викурили по одній, окурки забичкували у горщику якоїсь невідомої рослини, а тоді по черзі повернулися за стіл. Той вечір тягнувся довго, Роберт намагався вникати в суть розмов двох акул бізнесу, але думки повсякчас крутилися довкола власних переживань. Учора звільнив головного бухгалтера. Уже сьогодні батько влаштував йому полоскання мізків, тому що крок необдуманий, недалекоглядний. Скоро кінець року, звітність в розпалі, і де тепер знайти тямущу людину? Роберт думав інакше. На місце звільненого узяв підрядного, що був при головному. Молода й цікава дівчина, яка носила окуляри-хамелеони, і яка миттю вказала на усі неточності та махінації з рахунками.