10

Насолода миттями триває секунди, однак, коли приємностей в житті багато, тоді це перетворюється на смугу щастя. Робертові здавалося, що його смуга почалася після знайомства з Софією.

            Усі прорахунки зроблено правильно, але ще не все задумане досягнуто. Галерея та картина були прелюдією, тепер розмірковував над наступним кроком.

            За один вечір вона брала двісті доларів, це якщо просто спілкування, яке не вимагало додаткових маніпуляцій, а от за благодійний вибрик мами – довелося викласти п’ятсот. З математикою у Роберта проблем не було, приблизно підрахував скільки доведеться викласти, щоб втримати Софію при собі. Банківська картка спочивала в кишені джинсів, на рахунку уже лежала кругленька сума.

            Він відсьорбнув кави, згадуючи нічні утіхи. На годиннику вибило двадцять хвилин по десятій, Софія ще спала, і турбувати сон звабливої чарівниці зовсім не збирався. Сірість ранку за вікном не гнітила, у тілі млоїлася приємна знемога, вдоволення собою і правильним рішенням. Телефон і досі не увімкнув, оскільки чудово розумів, що тієї ж секунди втратить ці неймовірні відчуття.

            На губах досі тримався смак поцілунків, і гіркота кави не могла його перекрити. Роберт випростав ноги на підвіконні, прикрив повіки, позиркуючи на картину з підписом «Любов…».

            Рука торкнулася підборіддя, пальці завмерли на ямочці. Відчував дотик вуст, гнучкість тіла, нестримність поривів… І вона відповідала. Він гнав від себе думку, що був не єдиним, хто скуштував її принад, бо сам ченцем не ходив, клятву целібату до весілля не давав.

- А мені кави звариш?

            Роберт підскочив із стільця, ледь не перечепившись через підвіконня. Заплутався у власних ногах. Сонна чарівниця весело засміялася, а його погляд закляк на голих ногах. На ній красувалася учорашня сукня, тільки розкуйовджене волосся та відсутність чорних колготок нагадувала про нічні любощі.

- Зроблю, - одначе, аби розвіяти ніяковість і одразу натякнути на серйозність намірів, він приголубив Софію ніжністю – поцілунком вдячності.

- Це замість сніданку?

- Ми ще вечері не з’їли, - він цмокнув її у кирпатий носик, і піднесено узявся до турки, чаклуючи приворотне зілля, зіткане із гіркоти та млості.

            Софія сіла на його місце, багрянець на щоках красномовно виказував засоромленість, яка б, здавалося, не притаманна їй, але він був лишень другим чоловіком, з котрим поділила ліжко. Першість дісталася малолітній дурості, коли на першому курсі захотілося спробувати свободи, відчути принадність дорослого життя. В результаті, по п’яні, опинилася на квартирі п’ятикурсника Богдана, який позбавив цноти нерозумне дівча. Після того випадку, Софія ставилася до алкоголю напрочуд обережно, а Богдана оминала десятою дорогою. Потім майже місяць трусилася, чи не завагітніла, бо ж не пам’ятала – скористалися вони контрацепцією чи ні.

- Ти усім пасіям каву готуєш? – вона підібрала ноги під себе, пильно вивчаючи злагоджені рухи Роберта. Увагу привернули босі п’ятки, сідниці, обтягнуті джинсами, і широка спина, прихована під білою футболкою… Усе це багатство уночі обмацала, розцілувала і їй сподобалося.

- Ти готова прийняти статус моєї пасії? – кинув через плече.

- Мені статуси не личать. Краще діаманти.

            Усміх Роберта переріс у веселощі. Забув, що потрібно пильнувати турку, підскочив до дівчини й нагородив цілунком захвату.

- І діаманти будуть, - шепнув на вухо та знову пострибав до плити. – Тільки я хочу бути єдиним, хто грітиме твоє ліжко.

- І як довго ти хочеш його гріти? – затамувала подих Софія.

- Ще не знаю, - знизав плечима, - але ми чудово один одному підійшли.

- Так. Дуже.

            Він не помітив пригніченості в її голосі, погляду, котрий вмить натягнувся сірістю, що миготіла за вікном.

- Скажи, твої батьки знають, чим ти займаєшся?

- Я двічі сирота. Тому перейматися мною нікому.

- Це ж як, двічі? – Роберт облишив турку.

- Перший раз мене залишили в пологовому, другий – це зробила смерть.

- Ти виросла в прийомній сім’ї?

- Так.

- І як давно не стало твоїх батьків?

- Два роки тому.

- Не намагалася знайти біологічних? – делікатні питання Роберт волів розкладати на полиці, а не бавитися у співчутливість, коли насправді потрібна підтримка.

- Для чого?! – подивувалася вона, відвертаючись до вікна. – Якщо залишили, значить непотрібна.

            Він збирався заперечити, та не знайшов потрібних аргументів. На конфорці зашипіла кава. Хутко націдив запашного напою у круглу, білу філіжанку, поставив на блюдечко, а замість цукерки, витяг з кишені банківську картку, і вклав біля чашки. Підніс дарунок з усією значимістю та пихатістю за самого себе, адже таких подарунків їй ще точно не робили.

            Софія не одразу помітила запропонований солод, взяла філіжанку, тільки тоді помітила на блюдці пластикову картку.

- Що це? – звела брови купкою і покліпала на Роберта, який усівся на сусідній стілець.

- Моя запорука спокою.

- Не зрозуміла.

- Це банківська картка. Щомісяця на неї надходитиме сума, що дозволятиме тобі покинути «Афродіту», і те заняття, яким ти заробляєш.