9

Жовтень видався кусючим. Навіть крізь пальто холодні пазурі тягнулися до тіла, або ж Роберт занадто довго простояв на вулиці. У Лондоні повсякчас дощило, мряка вічно заліплювала вікна, однак температурні режими все одно не опускалися до таких низин, як на Батьківщині. Відвик. Від усього відвик. Від менталітету, за яким запізнюватися на роботу норма, раніше втекти також норма, щось украсти – закономірність. Нещодавно почув від технолога істину, про яку і не здогадувався:

- А де ви бачили українця, який щось та не винесе!

            Робертові лишалося  тяжко зітхати. Пригадався фільм «Джентльмени удачі», який дуже полюбляли Світлана і Данило, головний герой метав іскри гумору та життєвої мудрості, а одна з них наголошувала: «Украв, випив – в тюрму!» Він нікого на крадіжці не спіймав, до буцегарні не посадив, але не виключав можливості, що подібне станеться, адже головний бухгалтер хімічив з цифрами, технолог з матеріалами, а батько вирішив пограти на нервах. На наступні вихідні запланована вечеря з добрими та старими друзями. Присутність Роберта обов’язкова. Його хоче побачити подруга дитинства - Лізка, з якою вони колись лазили по деревах.

            Роберт й забув про її існування, проте здогадувався для чого ця звана вечеря. Батько Лізки розкрутився до власника великого рекламного агентства, давно став мільйонером, а тут і донька на видання, і Роберт вчасно повернувся з Лондона. Усе сплановано й підготовлено, думки двох молодих людей ніхто не брав до уваги.

            Тому для сьогоднішнього вечора зняв котедж за містом, відімкнув телефон, оскільки на ніч у матусі прокидалися забуті інстинкти – починала цікавитися як минув день у сина. Такі розмови тривали не більше хвилини, немов між ними прірва, наповнена крижаної холоднечі. Не сприймав Роберт батьків за рідних – вони давно стали чужими. Та й не переймався через це. Його все влаштовувало.

            Він чекав Софію. Хоча, лишалося великою загадкою чи приїде вона. Цю зустріч спланував ретельно, до дрібниць. Нічого спільного з романтикою, чистої води розрахунок – прагматичний, дещо цинічний. У клубі йому довелося непереливки, в галереї мусив стримуватися – нарешті урок засвоєний, дотумкав, з якого боку варто підступатися до цієї жінки.

            А ще ж цікавість підкидала. Він спробував дізнатися про незвичайну дівчину трохи більше. Дійшло до того, що збирався підкупити власницю «Афродіти» - і обломався. Не вмів хабарі давати й переговори з протилежною статтю вести. Нічого не сказала. Далі головою заблудила дурнувата думка найняти приватного детектива, але через декілька хвилин він уже здавався собі йолопом. Мабуть, знайома Софії не помилилася. Чоловіки – таки справді дурні.

            До сьомої години лишалися лічені хвилини. У вітті ялин шугав вітер, зловіще завив у темряві, невпинно підігравав бентежності та сумнівам. Вона може не приїхати.

            Роберт стояв за парканом котеджу уже добрячих двадцять хвилин. Змерз. Зневірився. Одначе, чекав. Терпіння винагородилося зі сторицею. По ґрунтовій дорозі, що петляла між деревами, заблимали фари. Показалася шашечка таксі. У холодний вечір вилетів клубок полегшення, який звільнив груди Роберта від скутості. Таксі зупинилося, з салону вийшла вона.

- Ти запросив мене в ліс, щоб познущатися, а потім десь тут прикопати?

            Зачувши неприкриту тривогу в її голосі, він злегка отетерів. Уміла ставити його в незручне становище.

- Безумовно. Я ж перевтілення Джека-різника, - Роберт підійшов до водія і поцікавився, чи дама оплатила за проїзд. Виявилося, що не встигла.

- То мабуть оплати дорогу й назад! – вигукнула Софія.

- Назад тебе повезу я, - тицьнув водієві гроші, лиш мімікою виказуючи, аби той швидше вшивався.

            Автівка змигнула задніми фарами, поволі втрачаючи обриси серед стовбурів дерев, а він узяв дівчину за руку.

- Ти так не реабілітуєшся, - мерзло пересмикнула плечима Софія. – Це нагадує сюжет до фільму жахів.

- Для достовірності мені бракує бензопили…

- І моторошного телефонного дзвінка, - саркастично фиркнула вона.

- Ти мені ще свій номер не дала.

- Ти не просив.

- Зауваж, я спіймав тебе на слові.

            Він відчинив дерев’яну хвіртку і повів Софію за собою по бетонній доріжці, що вела до ґанку котеджу. Будинок, зведений з дерев’яних брусів, всередині вражав світлими стінами, акуратним каміном з цегли, де палахкотів вогонь, та пахнуло затишком.

            Софія пильно роздивлялася помешкання, віддала пальто Робертові, який галантно припадав поряд. Для сьогоднішньої зустрічі обрала в’язану темно-зелену сукню та шкіряні чобітки на товстих стійких підборах. Волосся лиш злегка підкрутила на кінчиках, а макіяж ледь помітний. Трохи рум’ян, туші, помади – усе.

- І звичайно ж спальня тут одна? – поцікавилася вона, попрямувавши до каміну.

- Ні, дві. Ти залишишся на ніч?

- Хіба ти не на це розраховував?

Роберт скрушно хмикнув, спостерігаючи за нею.

- Я був би не зовсім нормальним чоловіком, якби не розраховував на секс з жінкою, яка мені дуже подобається.

            Софія глузливо підстрибнула бровами, немов натякала, що мріяти нешкідливо. Рука Роберта несвідомо потяглася до волосся, поставила чуба на сторчака, викликаючи у неї сміх. Вони просто дивилися один на одного та ніяковіли. Здавалося б, дорослі, а щось дитячо-простецьке, трохи наївне та незручне товклося поміж ними, позбавляючи сміливості для першого кроку, для першого серйозного рішення.