8

На цупкому папері, згорнутому в троє, маленький червонощокий чоловічок дарував Софії щастя. Напис на запрошенні пропонував відвідати галерею постачальниці щастя №1 Євгеній Гапчинської. Розгорнувши барвисту картонку, вона прочитала слово, виведене розлогим каліграфічним почерком «Вибач…»

            Таке вибачення вартувало пробачення, але Софія ще вагалася. Сиділа у приймальні «Афродіти», відгородившись від цілого світу. Обмацала пальцями кожну виїмку на запрошенні, від єдиного слова не могла відірвати очей. Коли буря емоцій вгамувалася, почала мислити раціонально. Можливо, Роберт не мав на меті влаштовувати оргію… Можливо, не брехав. А вона була надто обережною, тому що знала – заступитися нікому. Сильне плече ніхто не підставить.

            І сон утік. Тепер ночами, перед очима, виринав образ розгубленого чоловіка з настовбурченим чубом, що стояв в однісінькій сорочці на холоді, чекаючи, коли її забере таксі. Через чотири дні подзвонив Серж і повідомив про посилку, яку для неї лишив кур’єр. Посилочка з сюрпризом. Софії дуже подобалися картини Гапчинської, нині вона була найвідомішою художницею України, і найдорожчою. Її полотна продавалися по десять тисяч умовних одиниць. Потрапити на виставку в Києві таким як Софія практично нереально, Роберт витягнув лотерейний білет сам того не відаючи.

            Відмовитися від такої пропозиції було б невимовною дурістю, однак Софія не сумнівалася, що зустріне там його.

- Що там?

            Поряд розлилася хмарка свіжості та кучериків. Немов вихор, на сусідній стілець гупнулася Жанка, зацікавлено кліпаючи на запрошення.

- Нічого. Запрошення на виставку, - Софія засунула барвисту картонку у місткий шкіряний портфель, з яким ходила на пари. Подарунок Григоріо на день народження.

- О! Нудота, - закотила карі оченята дівчина. – Як ти можеш таке любити? От я скоро в Емірати їду зі своїм котусиком. А там на нього чекає сюрприз! – Вона захопливо звела руки доверху і мовчала, немов чекала, коли ж її спитають про той сюрприз.

- І що ти влаштуєш своєму котусику? – мусила підіграти дівчині.

- Я вже влаштувала. Все отут, - Жанка струсонула темними кучерями, явно нетямилася від щастя, яке розпирало з середини і дуже хотіла з кимось ним поділитися. Тому склала руки на животі, поверх розстібнутого пальто, посміхаючись Софії, як блаженна.

- Ти…вагітна? – прошепотіла, скоса зиркаючи на Сержа, що стукотів по клавіатурі, однак не забував пильнувати дівчат у приймальні.

Ґали на місці не було. В такі моменти він вважав себе ледь не Месією.

- Так, - вибухнула радістю дівчина.

- Вітаю, - Софія розгубилася. – Скоро ти попрощаєшся з нами.

- Але сумуватиму.

- Не варто. Сподіваюся, що твій котусик гідно оцінить сюрприз.

            Вона підірвалася зі стільця, послала Жанці підбадьорливу усмішку, цмокнула в щоку й подалася на вихід. Дівчина помахала їй рукою та взялася діймати Сержа.

            Чомусь слова Жанни нагнали страху на Феєчку. Стільки наївності в карих оченятах. Стільки віри. Софія була абсолютно переконана, що котусик не оцінить подарунку. Була знайома з цим фруктом: йому за п’ятдесят, за плечима два невдалі шлюби, голосні розлучення, четверо нащадків і нездорова тяга до юних дівчаток. Жанці лишень дев’ятнадцять. Вона приїхала з села, з Черкащини. Спочатку працювала офіціанткою в ресторані, там її помітила Ґала, яка й прилаштувала під своє крильце. Моторошно.

            Софія не втрималася. Рука сама потягнулася до телефону й набрала генерала у спідниці. Може, хоч вона напоумить нерозумне дитя. Залізна леді відповіла негайно, мала час, щоб вислухати розповідь Софії і пообіцяла вставити Жанці клепки.

            На сьогодні план з добрих справ був виконаний. Час подумати про себе. Про Роберта, хай йому грець. Не відпускав її. Знову шукав зустрічі. Виставка через п’ять днів, уже зараз Софія знала, що піде. Побачить його… В грудях защеміла невизначеність. Чого хотілося більше: споглядати творіння талановитої художниці чи підпасти під чари ямочки на підборідді?

            Чого хотів Роберт? Вона не з його кола, батьки будуть не в захваті від таких стосунків. Та й немає ще у них стосунків! І навряд будуть. Вони не потрібні їй.

            Усі п’ять днів, окремо один від одного, Софія ставила нову пластинку на свої напнуті нерви. У вівторок переконувала себе, що Роберт розбещений багатійко, який шукає розваг, в середу вбачала у ньому непоганого хлопця – просто він не знав як до неї підступитися, в день виставки – перебрала усю шафу, жодна річ здавалася не підходящою такому заходу. Перед самим виходом, з відчаю, збиралася бігти до крамниці по сукню, але потім, зрештою, опанувала себе. Одягнула прямого покрою штанці, темно-фіолетового кольору, а до них білу шифонову блузу та замшеві черевички на тонких підборах. Макіяж легкий, неяскравий, волосся вклала вигадливим вузликом на потилиці.

            Її тіпало. От ніколи перед зустріччю з клієнтами не трясло, лиш шлунок трохи відтягувало донизу, а нині усю вивертало. Дійшло до того, що забула заплатити таксисту. Він сильно не обурювався, але його невдоволене буботіння яскраво демонструвало, яка нині безтолкова молодь пішла.

            Виставка відбувалася у доволі скромному приміщенні на вулиці Михайлівська, але автівки, що стояли попід входом, промовисто вказували, який контингент сюди завітав. Вона не шукала чорне міцубісі, бо можливо, сьогодні він буде на лімузині, чи ще щось понтове обрав. У таких сім’ях, як Драганчуки, автопарк не згірший, аніж у шейхів, що сидять на нафті.

            На вході її запрошення піддалося ретельному огляду з боку худорлявого чоловіка під сорок, він же забрав пальто й видав брелок з номерком. Запропонував піднятися на другий поверх та зайти у другі двері ліворуч. Софія чітко дотрималася інструкції, на дверях висіла табличка "Gapchinskа счастье", а за ними невелике, але добре освітлене приміщення, стіни якого усівали картини різних розмірів. Біля полотен стояли люди. Усі презентабельні і зовсім не зважали на біляву дівчину, що обережно крокувала, ніби боялася порушити незриму магію щастя.