5

Перед лімузином вона заартачилася. Уся палала від незгоди та непорозумінь, найперше, сама з собою, про інших й годі говорити. Прохолода вересневої ночі пощипувала за оголені частини тіла, але Софія вважала, що краще злягти з пневмонією, аніж лягти під чоловіка не з власної волі.

- Сідай, - різкувато проскрипів Роберт, відчинивши дверцята для неї.

- Веселощі знайдеш на об’їзній, - вона хотіла вдати зневажливість, вийшов писклявий страх.

- Навіщо, якщо вони уже тут.

            Він ухопив її за руку, силоміць потягнув до лімузину, а коли не вдалося засунути дівчину туди з першого разу, перехопив стан і таки запхнув, всідаючись поряд.

- Рушай! – крикнув водію і натиснув кнопку, що відгородила їх темною стіною від зайвого споглядання збоку.

- Стій! – верескнула Софія, але бажаного ефекту не дочекалася.

- Та не бійся ти! Чого розійшлася? Хіба тобі вперше?

- Тільки зачепи, і це буде для тебе в останнє, - вона відповзла в інший куток салону, потопаючи в складках сукні.

- Я можу зробити з тобою все що захочу, і ніхто, і ніщо перешкодою не стане, - самовдоволено бовкнув багатійко, стягнув із себе метелика та пожбурив на долівку.

- Ну, звичайно ж, татусь відмиє від будь-якого лайна, а муки совісті для плебеїв.

- Як ти гарно говориш. Начитана. Освічена. Скажи, що ти забула серед цього лайна?

- Не всі какають в золоті підгузки та годуються з бездонної кормушки, є когорта, яка мусить заробляти на себе сама.

- А іншим способом заробляти не пробувала?

- Мої способи тебе не обходять, - Софія набиралася люті. Засуджувати дуже легко, втоптати гідність у багно не знаючи усіх підводних каменів, найлегший спосіб вибити у людини землю з-під ніг. – Зупини авто. Я вийду і не дратуватиму твого вишуканого смаку.

- Скільки хочеш за ніч? – натомість рубонув Роберт.

            Вона чула подібну фразу неодноразово, проте кожного разу це вдаряло по самолюбству та гідності. Проте гроші не пахнуть, коли доводиться виживати.

- Від тебе жодної копійки.

- Не сподобався? – він знову настовбурчив чуба, сколихнувши густу шевелюру рвучким порухом пальців.

- Ти й не намагався.

- Бо я не зобов’язаний…

- І я! – люто чвиркнула образу з поміж зубів. Бабця так робила, коли вихлюпувала вічне невдоволення на зятя. – Я нічим тобі не зобов’язана.

            Несамовитий викид енергії наповнив салон лімузину, Роберт дивився на дівчину безвідривно. Не кліпав. І не зумів розгадати той надскладний код, що зветься слов’янська душа. Він натиснув кнопку й перегородка опустилася донизу, усі рухи супроводжувалися пильним поглядом, подарованим виключно загадково-недоступній звабниці.

- Сергію, на Січових Стрільців, - а тоді наче згадав, що мусить бути галантним і заговорив до Софії. – Чи деінде тебе висадити?

- Можеш навіть тут.

- Нііі, де взяв, туди і поверну. 

            До зазначеного місця вони їхали в німій напруженості. Софія відвернулася до вікна, однак все одно відчувала на собі пильний погляди. Він бентежив. Лякав. Якщо насправді захоче взяти її силою – допомоги чекати немає нізвідки. І пожалітися нікому. І пожаліти нікому.

            Через п'ятнадцять хвилин лімузин зупинився, у вікні майоріли знайомі обриси вітрин та рекламних банерів, досі не вірилося, що її відпустять без втрат здоров’ю та честі. Вона смикнула ручку дверцят і та піддалася, хутко кинулася на вихід, не турбуючись про чемне «До побачення. Була рада знайомству», коли міцний захват на правиці зупинив вольовий порив.

- Зачекай, - голос Роберта виражав примирливу оману, якій не хотілося вірити. – Візьми піджак. Змерзнеш.

            Спочатку хотіла відмовитися, уже й засудомилися, але на коліна впала чорна одежина, не залишаючи вибору. Вона не почувала вдячності за цей красивий жест, радше прийняла його як вибачення. Випурхнула з нової пригоди цілою та неушкодженою, а ні на секунду не сумніваючись, що так не щаститиме завжди.

***

            Тихе, монотонне погукування  ноутбука наганяли на Роберта сон. Він потер втомлені очі, які почервоніли від безкінечного споглядання екрану, проте дана жертва все одно не вирішувала проблеми, що постала перед ним. Правильніше це батько скинув цю проблему на нього. Як тільки Роберт не намагався раціоналізувати витрати, як не напружував технологів – виробництво було збитковим. Застаріле устаткування пожирало купу ресурсів і без оновлення бажаної оптимізації не досягнути.

            Три роки пекла почалися. Батько навмисно поставив його на чолі збиткового металургійного заводу, щоб подивитися, чого власне чадо вартувало. Чого навчилося у тій Англії? Адже спихнути сина туди запропонувала далекоглядна дружина, запевняючи, що це вклад, передусім, у їхнє майбутнє. Нащадок набереться розуму і продовжить справу батька, примножить статки, тому на старості їх чекає заслужений відпочинок. Лиш ненька не збиралася старіти, впиралася природнім процесам усіма можливими способами, а батько кинувся добувати нову молодість через юних коханок, яких уже набралася незліченна кількість. До єдиного чада їм діла не було, його виховали чужі люди, незнайомі, однак співчутливі. З одинадцяти років й до повнолітня Роберт жив у патронатній сім’ї, яка повністю ним опікувалася. Молоді люди з України, що мали двійко власних дітей, і приїхали до країни туману шукати кращої долі.