Темрява. Епілог

Сонце тільки вставало не поспішаючи.

Ранкова роса лоскотала ноги, а пташки тільки починали своїм співом всіх пробуджувати.

Весняні ранки ще не були сильно теплі, проте вже кожухи можна було скинути. Поміж деревами ледачо повз туман, а вітер доносив запах річки. Пахло щастям.

Сьогодні їх матір вирішила влаштувати лісову прогулянку з самого рання, змусивши Юстину і Дем’яна раніше відкрити очі та вийти з нею, їм це звичайно не дуже сподобалось, але рішучу налаштовану маму ніхто не переконає.

І ось зараз вони бігали по галявині, зриваючи свіжі квіти для вінка. Дем’ян щось вигукнув веселе, на що мати дала свою найщирішу усмішку. Юстина бігла найперша, це її веселило. Зараз вони назбирають найкращі проліски, фіалки, білоцвіт, шафран— і зроблять неймовірний вінок, що буде прикрашати цілий день русу голову матері, поки вона буде працювати на полі.  

Батько звичайно нічого про це не знає.

Вони полюбляють часом так тікати, а потім дивувати тата новими букетами, грибами чи як зараз вінками. Він, як завжди, усміхнеться та поцілує матір, поки малі шибеники будуть кривлятись через них.

Зараз хлопчина з дівча ще не знають, що на них чекає. Вони ще не знають, що скоро їхня мати буде знайдена на дні річки.

Зараз вони просто хочуть зробити гарний вінок і порадувати матір.

А вона тим часом заправила русе кучеряве волосся за вухо, чекаючи поки її діти підбіжать до неї за допомогою. Вони вже знову чомусь кричать одне на одного, показуючи язики й відвертаючись.

Знову щось не поділили..

Мати підійшла до них і взявши їх за вуха потягнула в різні боки, роз’єднуючи цих двох бунтівників:

—  Що я вам казала щодо сварок?- суворим голосом промовила вона до них.

— Що від них ніякої користі немає, тільки руйнування,- цокнув Дем’ян.

— Але цей нудьгар забрав саме мою волошку, піди знайди свою!- Юстина як завжди, не може відразу відпустити образу.

На цей скандал матір лиш закотила очі та посадила дітей коло себе та почала повчати.

— Скільки разів кажи, все одно в одне вухо влетить, а через інше вилетить.. Нумо я вам краще   дещо розповім, а потім будете ділити квіти, гаразд?

Мати завжди знала чим зацікавити цих малих бешкетників, котрі обожнювали та поглинали кожну розповідь з її вуст. Тож вона всілась на повалене дерево, яке стояло в набагато давніші часи та почала вигадувати.

— Колись, діти мої, жила на світі пара пташок:          Соколик і Ластівка. Вони були різні— він гордий, швидкий, летів угору до сонця; вона легка, співуча, любила гніздо і весну. І так вони часто сперечалися, кажучи одне одному “Ти занадто високий, ти занадто легковажна!”. Аж раптом, одного дня налетіла буря. Хмари закрили небо, вітер зламав крила деревам. Соколик кинувся проти бурі, але швидко втомився й став падати. Ластівка теж не витримала вітру, її крихкі крила складалися від ударів. Проте, -на цьому мати трохи підняла інтонацію, щоб зробити історію ще більш живою,- коли вони з’єднали крила разом— тримаючись одне за одного, буря вже не змогла їх розділити. Соколик підняв Ластівку вище, а Ластівка навчила Соколика знаходити тихі стежки у хмарах. І так вони врятували одне одного. Відтоді всі пташки знають: буря сильніша за кожного окремо, та ніколи не переможе тих, хто тримається разом. От і ви, мої діти,- усміхнулась мама,-  Коли сваритесь, ви втрачаєте силу. Тому пам’ятайте, коли стоїте пліч-о-пліч, ви сильніші навіть за найстрашнішу бурю, зрозуміли?

На це Дем’ян і Юстина швидко закивали. Обидва любили розповіді матері й з цікавістю слухали кожну легенду, повір’я та історію. Ще більше захопившись, вони вже хотіли поставити купу нових дратівливих питань, проте їх випередили.

— А де ж ваші квіти? Чи ми сьогодні залишимось без вінка?

Діти хутко встали й помчали забирати свої знахідки, що залишили десь поруч із галявиною. Швидко забравши їх, вони бігом вертаються до мами, на що та, тільки ще більше усміхається.. Яка ж у неї гарна і добра усмішка..

Вони простягають квіти своїми маленькими долонями та матір бере їх своїми ніжними руками й творить справжню магію.

Одне стебло переплітається за інше вправними руками, Дем’ян і Юстина із захватом спостерігають за цим чаклунством, на що жінка тільки посміхається куточками губ.

Найбільше вони пам’ятають саме усміхнену маму, з її тонкими вустами та ямочками на щоках. Ця усмішка поринає у їхній пам’яті частіше ніж будь-що. Адже вона їх привчила: “ Усмішка, діти, саме усмішка прикрашає людину”.  І вони запам’ятали.

Тому зараз, коли вінок вже готовий і міститься на красуні-матері, вони посміхаються, бо вона гарна як лісова цариця.

Після цього вони ще трохи погуляли вздовж річки, помилувались сходом сонця, упіймали метелика, відпустили його і поспішили додому.

Саме маленькі радості та робили їх скромне життя веселішим.

Їм для щастя багато не треба.

Головне потім встигнути вчасно повернутись до хати, де їх вже чекає снідання, аби батько не сварився.

Так і проходять їх будні, повзуть ліниво чи біжать зі швидкістю стріли, але просуваються.

І одного дня, хтось не дуже сміливий, знайде цей щоденник десь біля печери й прочитає ці рядки..