Розділ 11

Язики палахкотючого вогню з’їдали все живе не замислюючись.

Ніч була яскравою, жаркою і гучною від вересків мешканців Крутогірки та Лісу, крику дерев, що швидко згорають і від гніву безжального полум’я.

Пожежа розлетілася зі швидкістю стріли, захоплюючи в себе все живе.

Дем’ян і Юстина одеревіли, не знаючи що робити. Вони ще ніколи не почувались так, ніби ось-ось на них впаде небо в суміші з тривожністю.

Які ж вони тепер охоронці які навіть свої сили тримати вже не в змозі й через них зараз на їхніх очах знищується все дороге і близьке до серця, ну або до того, що від нього залишилось.

Весь тиждень дівчина з брюнетом боялись зайвий раз навіть подумки промовити якесь закляття, відчути сильну емоцію чи глянути на травинку, бо розуміли що після останнього приношення вони просто стали жертвами своїх же чар, що просто містились в безкінечному потоці.    

Вони навіть не дивились і не торкались одне одного.

Але досить було хоч одному почуттю дати над собою контроль, чи то сильна лють, чи то сильний страх, їхні сили вистрибували з них, ніби тікаючи, і випліскувались на щось, що відразу ж загорялось. Вони зазвичай встигали загасити ще маленький проблиск вогню, проте в цей раз вони навіть не встигли зрозуміти що сталось, як вже язички полум’я перестрибувало з одного дерева на інше, і аж до селища.

Це сталось різко і неочікувано.

Дем’ян як завжди щось там писав у щоденнику, а Юстина робила нові запаси настойок від болю в голові, який тільки посилювався. В цілковитій тиші, уникаючи одне одного. А потім раптом, ніби крізь воду постала вона. Кароокий із сестрою так давно не згадували її, не прокручували в голові її голос чи усмішку. Після того як вони стали вартовими—їм було не до цього, нові відповідальності за чужі життя і захист Лісу, нове життя витиснуло майже всі болючі спогади, а вони навіть не помітили..

І тепер— різкий спогад про матір в обох дітей.

Крихітна згадка, мов поламаний листок, занесений вітром: її голос. Матір. Її сміх у холодний ранок. Її руки, що пестили їхнє волосся. Її очі— такі теплі, людські. Ця пам’ять вистрілила в серце, як стріла— несподівано й боляче. І це було якось дивно боляче.. ніби в них відняли щось дійсно вартісне прямо перед носом.

І саме коли вони обидва дійшли до таких роздумів, сталось воно: чари завили, як звір, що раптом відчув зраду. Як полум’я, якому не дозволили спопелити. Вони вистрибнули з їхніх тіл— вогняними зміями, що вдарили об землю. Коріння дерев запалало. Кора потріскалась. У повітрі з'явився запах диму.

З їхніх рук посипались іскри— вони не кричали, не захищались, навіть якщо їхні тіла скручувались від болю. Вони лише стояли, мов статуї, а навколо них усе палало…

Дерево, що тримало в собі рівновагу лісу, зайнялось першим. Потім— кущі, мох, трава. Потім— дійшло до Крутогірки, зайнявши перші будинки, серед яких і батьків Ярослава.

Полум’я злизало магію до кісток.

Це був точно останній сплеск, залишивши їх з нічим, крім їхньої людської подоби. Тепер їм залишилось, як смертними, дивитися згорання останнього для них найдорожчого— домівка. Ліс став не тільки їхнім опікуном, а й всім сенсом життя.. Вони піклувались про нього, він-про них, всі сутності були їхніми братами й сестрами, і чим вони віддячили? Повним знищенням…

Юстина впала на коліна. Дем’ян ще тримався на ногах, проте було помітно як його руки тремтять. Цю ніч освітлило не їхній захист, навіть не підношення, а просто багаття, котре породилось від залишку людяности..

Вони навіть не плакали, просто дивились, знову просто як смерті. Порожні. Тихі. Людські. Тим часом Полудниця разом з русалками допомагає водою з річки гасити вже майже спалений Ліс, як мешканці Крутогірки кричать у паніці, змитряжуться. Все це виглядає так безглуздо…

Раптом Дем’янові крізь вогонь потрапило щось в око. Щось схоже на велику.. печеру? Звідки тут печера? Чи пам’ятав він де щось про це чув? А потім згадав… Згадав як того ранку після останнього підношення вони сиділи й вирішили дещо жахливе:

— Юстине, вставай.. Я знайшов, що ми повинні зробити,- лагідно тремтячим голосом брюнет звернувся до сестри.

У тієї була вже забруднена зелена спідниця і бруд на чоботях коли вона встала.

— Про.. що ти?- замість того щоб відповідати Дем’ян показав пальцем у напрямку печери.- А.. то ти гадаєш.. це та сама із щоденника, ти впевнений у рішенні?

— Так, впевнений як ніколи.

— Гаразд, тоді я також..

Вони стріпнулись, здихнули та закрокували в її бік, не помічаючи вогонь навкруги. Шкодувати не було що, а особливо їх…

В печері було ледь видно і сиро, світло від вогнища хоч і входив всередину, та ніби тут і розчинявся. Десь в глибині напевне спочивають кажани— супутники ночі. Підготувавшись морально, вони глянули одне на одного, кивнули й.. Почали повторювати тричі слова із щоденника, вони кожний ранок і ввечері повторювали їх собі, хоча про це не говорили між собою. Спочатку промовляли тихо, потім гучніше, а на останок вони навіть кричали.

“Сли від циклу смертей ти хочеш втекти— отшукай печеру і своє життя погуби..”