Розділ 4

Весна напевне найулюбленіша пора року Дем’яна. І вся справа у Лісі.

Як от зараз, гуляючи по знайомих, витоптаних стежках хлопець задивляється у красу величі весняної природи..

Дерева, ще не повністю відійшли від довгого сну, зараз ніби позіхають та повільно вбираються у свої зелені шати. Пташки кружляють поміж гілками, а сонячне світло падає і розбивається через листя на маленькі промінчики.

Тож Дем’ян вдихнувши на повні груди свіжого повітря, пішов шукати хмизу для тепла їхньої схованки.

Сонце вже світить нижче, а звуків в Лісі стало більше коли брюнет набравши вже чимало гілочок ще більше почав озиратись по боках та вслухатися в кожен писк, хруст або шелест. Його не покидає почуття ніби він тут не сам, ніби за ним хтось вже давно слідкує.. і від цього пробігають мурашки по шкірі.

Ще трохи побродивши Дем’ян не витримує і зупиняється на місці:

— Я знаю що ти також тут, покажись-но, а то використаю силу!

Ну звісно тиша. Проте хлопець не хотів здаватись так легко, тому змінив свою тактику.

— Тобі немає чого боятись, тому виходь і покажись, я вже давно знаю, що тут хтось є,- промовивши це гучно і чітко юнак став чекати відповіді, проте крім шуму вітру серед високих гілок, співу пташок і власного дихання він нічого не чув.

Дем’ян вже подумав що збожеволів, тож підправив окуляри та важко видихнув. Розвернувся в бік хатинки він вже збирався йти як тут голос із тіней дерев обізвався.

— Якщо я вийду обіцяй не тікати,- Дем’ян різко зупинився та усміхнувся.

— Я обіцяю,- хлопець не розумів чому йому тікати, але якщо так невідомій особі буде спокійніше..

Варто було сказати ці слова як тут якась постать заметелилась із затінку дерев виходячи на світло ніби наближається до хлопця. Той почувши нові звуки в мить обернувся повністю назад і закам’янів..

Це була не людина, це уже точно.. Тіні окутують постать ніби захищають, сама ж фігура ніби напівпрозора, а наче й ні, важко розгледіти якісь риси й деталі, від неї холодом і на душі стає тривожно і морозно.. Це Блуд:

— Роздивляєшся так ніби взагалі не лякаю тебе, невже не боїшся?- жіночий, впевнений голос зі смішком взагалі не підходить під подобу.

Дем’ян і справді чомусь був більш зацікавленим на вивченні особи перед собою ніж на самих почуттях, що мали б бути коли бачиш якусь нечисть. Тож через пару хвилин роздумів і тиші він все ж таки обізвався.

— А чого ж боятись якоїсь нечисті? Якби ти хотіла мене вбити, то вже давно б це зробила, і навіть зараз одягнувши сорочку задом наперед я можу з легкістю тебе позбутись чи твоїх чар.

Блуд на це тільки усміхнувся і більш впевнено покрокував вперед.

— Що ж, ти перший хто так мислить, проте можеш не хвилюватись. Аж надто в мене до тебе багато запитань, щоб тебе вбивати.

  На це у Дем’яна також виникло багато запитань до неї. Вона за ним слідкувала? Чому вирішила показатись? Чи його відповіді задовольнять її і вона його не вб’є?

Як виявилось Блуда звати Буєслава і слідкувала вона за ним, бо він підозріло часто бродить на її території, тож вона подумала що він черговий мисливець чи син його котрий допомагає батькові розставляти пастки, але коли вона спостерігала за ним частіше то зрозуміла що помилилась, і це ще створювало більше запитань.

Самому Дем’янові також нова знайома була цікавою, вона може багато що розповісти про Ліс чи про інших сутностей, тож вони вирішили укласти угоду, де будуть ставити запитання одне одному і відповідати чесно, одна умова— ні одній живій істоті, ні словом про це, навіть своїй сестрі—Юстині..

***

— Що ти тут робиш о такій порі? Знову дошкуляють чи просто стежки занесли до мене?- Буєслава зі спини підійшла до хлопця та нахилилась, щоб побачити що Дем’ян пише.

— Здоров, та нічого з цього… дома труднощі.. тобі цікаво що я роблю?- Блуд кивнув і присів поруч з карооким на траву.

Юнак вибрав затінок під молодим дубом, щоб почитати, і це було зручно, оскільки тут менше росло трави, з відповіддю Дем’ян не поспішав чомусь, а через деякий час мовчання дав голос:

— Це мій щоденник, знаю що це безглуздо і по дитячому, але це вже моя звичка, люблю висловлювати думки на папір.

— Я не вважаю, що це безглуздо. Ти не перший, кого я бачу веде щоденник. Я б також напевне робила щось подібне якби була грамотна..

— Постривай, ти справді ніколи не вчилась писати?

Буєслава кивнула. Це було сумно чути.. І дивно водночас.. Він поставив собі в голові ціль: навчити письму Буєславу.

— Тож не соромся цього. Най це буде твоєю родзинкою!

На це Дем’ян відвернув погляд і нічого не відповів, тільки почав нігтями здирати шрами, як нагадування. Йому було ніяково чути  похвалу від когось іншого, окрім сестри. Та й навіть Юстина не сильно поділяла його хист до писання.

Напевне відчувши думки Дем’яна Буєслава вирішила змінити тему.