Розділ 1

Запах спирту та їдкий дим ніколи не покидали їхнього будинку.

Інколи, Дем’ян і Юстина вважали за краще іншим дітям у школі відповідати, що вони сироти.

Ну, це, хоча на половину правда, проте кому це цікаво?..

А інша частина правди ховалася в цьому будинку останні три роки після смерти матері.

В цілому будинок був би охайним, та можливо навіть домашнім, якби не розкидані всюди пляшки, смердючий дим дешевого тютюну, якого ніяк не вивітрити, та батько у розпачі й гніву, котрий шукає свій порятунок на дні пляшки горілки.

Ще раніше, до часів цих сумних тут панувало навіть щастя.

Хоч в хаті всі речі були ті самі, наприклад: піч, оздоблена талановитими руками матері, хоч фарба вже стерлася та почорніла, ще було поруч ліжко, де спочивав після кожної істерики батько, та стіл..

Коли вони останній раз сідали за нього як родина? Ні Юстина, ні Дем’ян не пам’ятають. Зараз там тільки гори порожніх пляшок, люлька та сірники…

    Єдиним безпечним місцем у цій хаті була невеличка кімната, яку встигли збудувати за добрих часів та належала вона двом дітям. Нічого захопливого, нічого зайвого. Дерев’яний стіл, де інколи Дем’ян вчив свою сестру численню та писемности, ліжко, яке вони ділили на двох та скриня, яка ховала в собі пару поношених штанів з льону, вовняні плахти, вишиті сорочки, крайки та два хутряні кухля. В цьому будинку їм більше нічого й не треба.

     І на диво, все почалося саме тут:

В цьому місці, де вже не вирує життя, почалася історія, що змогла подарувати щастя сповнене волею, пригодами та нових емоцій і почуттів. Тоді, сидячи на ліжку та намагаючись читати книгу, Дем’ян смиренно терпів скарги своєї сестри. В який раз:

— Ну справді.. Чого тобі варто сходити зі мною в ліс? Ти ж знаєш, мені потрібен чебрець, полин і оман не просто так! Ось як будеш хворим та будеш просити моїх відварів— то ніц не надійся! Я багато не прошу.

Дем’ян любив свою сестру, але зараз був готовий на все, аби вона перестала патякати.

Сама Юстина стояла навпроти ліжка, де лежав брат, та зробила позу та емоцію, яка точно вказує на те, що вона ображена. Склавши руки та нахмурившись, дівчина вирішила поправити своє волосся. Вона його дуже любила, ці русі кучері, котрі ніколи не розчісувалися, завжди стирчали в різні боки, але це єдине, що вона мала спільне з мамою.

Зробивши видих та закривши книгу, хлопець глянув на сестру:

— Тебе взагалі не тривожить, що вже сутеніє?! Хочеш, щоб нечисть на нас накинулась? Чому ти не можеш почекати до ранку?

— Ой, не починай тут знову свої байки про нечисті. Завтра вже буде пізно. Я маю відробити у цієї дурноголової покарання, хоча я не вважаю, що заслуговую на нього! Я пропустила тільки два дні в тому “хлів”!

Під “хлівом” дівчина мала на увазі школу. Вона ніколи не любила туди йти, правду кажучи, Дем’ян також, але хтось з них має мати хоч якісь знання.

— Ти від покарання нікуди не втечеш, я тебе попереджав, що вона тебе не забуде. Через тебе в мене вже головні болі почалися… А щоб тебе… Гаразд, ми підемо, тільки полізьмо через вікно: не хочеться потрапляти на очі батькові..

Вираз обличчя дівчини в мить змінився. Повеселішала. Вона хутко почала збирати свій кошик та невеликий кинджал для трав.

***

Що ж сказати…

Трави то зібрані, кошик повний, ліхтар ще горить, все чудово, окрім факту того, що вони не можуть вийти на стежку додому… Сонце вже скоро буде сідати за обрій, його останні промені пробиваються крізь дерева, а вітер співає свою симфонію за допомогою гілок в той час, як солов'ї йому підспівують.

Починає ставати холодно в одній довгій рубахи з орнаментом ромбів, хвиль та хрестів та із зеленою крайкою на поясі для Юстини, та у вільній вишитій сорочці, темних шароварах та в чоботях для Дем’яна.

Вони обидва найбільше любили у своєму житті ліс.

Його тиша, а й інколи пісні часто дарували прихисток цим блудним дітям, коли в них наставали погані дні.

Коли батько зовсім дичавіє, і вдома взагалі неможливо знаходитись, вони ночують у закинутому будинку лісничого. Він невеликий, але має піч, яку холодними ночами хлопець з дівчиною палять, щоб зігрітися. З часом, вони переробили його на свою схованку та частіше ночували там, а не вдома.

Але сьогодні не їх день, і на диво, вони не можуть потрапити навіть туди.

Їх ноги ведуть зовсім в інший бік, а ліс змінює свої шляхи кожну секунду. Кожне дерево ніби пересувається, придивившись до будь-якого куща, він одразу зникає.

Ніщо не є тим, чим здається.

Раптом звуки хрусту гілок та шелесту трав припинилися:

— Щоб тебе чугайстер побрав, я ж казав, Юстино, що краще піти зрання. Таке відчуття ніби ми просто по колу йдемо!- з обуреністю Дем’ян звернувся до сестри.

— Не гарячкуй, ми ж цей ліс знаємо як свої п’ять пальців, виберемося.