Темрява. Пролог

Присвята: Поліським лісам і тобі.

ПОПЕРЕДЖЕННЯ: Авторка не гарантує історичну достовірність. Будьте готові до всього.

      Темрява. Пролог

Запах крові.

Ось чого насправді прагнули їх інстинкти.

Він проникає до самих нутрощів та розпалює адреналін у венах. Зараз перед нею мертво лежить не людина, а просто їжа, підживлення.

Сліз у цих очах більше не було. Лише одне, глухе й ненаситне: більше, більше, більше.   

Завдаючи удар тупим ножем після брата, який зробив перші порізи, Юстина нарешті приходить до тями. Прийшло усвідомлення, що вона вже сита цим звуком чавкання леза у розрізаному тілі та липкістю рубахи, що просочилася червоним кольором і приїлася до шкіри.

Днями раніше вона довго думала про це: що відчуватиме, коли наважиться. І перше, що вона чує від власного тіла— це потік пульсуючої магії у глибинах її душі, який перекрив всі переживання і страх.

На жаль, чи на щастя, їхні сили потребують цього ритуалу. І це завжди смерть. В лісі стоїть така тиша, що власне серцебиття та збите дихання таке гучне, що може оглушити. Теплий вітер задув вже всі свічки, котрі оберігали жертву від Лиха, і тільки зараз цей мертвий погляд, котрий видніється з-під світлих прядок волосся навіював якісь болючі людські почуття:

— Я ж.. не одна це відчуваю…Дем’яне?- налякано, та вся тремтячи, Юстина повернула голову в бік хлопця.

— Так…не одна..

Чомусь саме в цей момент брат здався їй кимось схожим на її саму. Цей дикий погляд, сповнений люті в карих очах за оправою окулярів має сильну схожість на її очі у моменти азарту.

Єдина відмінна деталь, яка точно вказує, що це не азарт— це багато, багато плям крови.

Вона була всюди: на сорочці з вільним кроєм. На окулярах. На каштановому волосі. На шкірі, яка вкрита багатьма родимками. Під лежачим тілом утворилась калюжа. Який же безлад!  

Але як же дивно й спокійно вони зараз почуваються.. Аж страшно сміятися хочеться від всієї цієї ситуації та мурашок, що біжать по шкірі від шаленого приливу сили, яка накриває своєю загадковістю все серце і душу.

Ну або принаймні те, що від неї залишилося:

— Почуваюся так, ніби гори можу звернути,- з хижою посмішкою промовив Дем’ян голосом, який уже точно йому не належав.

— А я море розведу в різні боки!- вже заливаючись істеричним сміхом, Юстина кинула кинджал в сторону вмираючого тіла, що вже тихо лежало на просоченій кров’ю траві.

Вона підстрибнула вгору і приземлилась вже на чотири лапи. А потім побігла куди очі глядять.   

Побігла обіймати дерева, співати разом із птахами, гнатися за здобиччю, якої ще не бачила.

Дем’ян слідом за сестрою відштовхнувся ногами від землі та приземлився вже на сірих лапах   наздоганяючи її та сміючись.

Тим самим сміхом. Диким. Чужим.

Кажуть, що час рано чи пізно переламає все, як добре, що над ними воно не владне.

Шрами на руках і спинах більше не боліли. Те, що колись здавалося страхом— тепер викликало лише сміх. Ось вже і відчувається магія у всій своїй красі.

Перетворення спочатку лякало. Метаморфози тіла, кістки, що ламалися, шкіра, що змінювала форму— усе це було нестерпним, та і ці  інстинкти.. Бажання полювати й все розносити також не пахли задоволенням.

Скоріше потребою. Те, що ти мусиш зробити.

Ну і звісно це виття на місяць. Ніколи Дем’ян не міг зрозуміти цього, а після повернення в “себе”, тим більше коли голосу взагалі немає, і треба рятуватися відварами Юстини. А вона тим часом тільки сміялася над тим, що бідолашний брат скаржиться на такі дрібниці:

— Ну голос відновити можна, а здорові лапи після пастки цих пришелепкуватих мисливців— ні!

— Ой, ніби ти тоді не вилікувала їх своїми травами чи щось таке,- відповів тоді Дем’ян сестрі, закочуючи очі.

— А здорову психіку— ні! Для її відновлення треба місяць харчуватися тільки пляцками, медом, й варенням, щодня купатися в ставку, та не мати брат— нудьгаря!

Тепер вони вже не були тими, ким були раніше. Не Юстина. Не Дем’ян.

Зараз у лісі були лише звірі.

Ситі. Сильні. Небезпечні. Зараз тільки хижаки, які щойно підживилися. Звірі, які можуть розірвати вам горло і навіть не моргнути. Хижаки, що відчувають ваш страх.

Тож бережіться їх. Бо коли вони виходять на полювання— Ліс не спить. Цієї ночі він дихав разом із ними. А місяць тим часом розливав світло крізь гілля. Дерева шепотіли. Сутності прокидалися.

Часу на оплакування однокласника, який мав долю зустріти свій кінець у надрах лісу— немає, а на благородні речі, такі як полювання на чиюсь курку, яка загубилася тут випадково, відлякування мисливців та непрошених гостей, теревені із Мавкою та потерчатами, чи перегонки до річки—час є, хоч і обмаль.

Часто в цей період злі помисли з глибин лізуть все далі й далі, і їх слід знищувати, як і звірів чи дерев треба захищати від Лиха— це обов’язок.