РОЗДІЛ 1. За течією

З дитинства Ліна чула одне й те саме: «Не рипайся. Живи, як усі. Пливи за течією». Її мати повторювала це, коли закінчувала прати руками в мисці біля старої печі. Батько — коли повертався з нічної зміни, кидаючи втомлене: «Всі ми тут такі. І ти не краща.»

Ліна народилася в будинку, де стіни просочені вологістю, а вікна дивляться на сірий двір, де не росте нічого, крім бур’яну. Її дитинство було складене з браку — браку речей, тепла, можливостей. Але найгіршим був не брак їжі чи одягу. Найстрашнішим був брак віри.

У їхньому районі всі знали: мріяти небезпечно. Бо як тільки ти починаєш мріяти — стаєш смішним. Тут треба було вміти виживати, а не прагнути. Триматись за стару роботу, радіти дешевому цукру зі знижкою, пити чай з хлібом. Плисти за течією — не тому, що хочеш, а тому, що так звикли.

Але Ліна з дитинства дивилась в інший бік. Вона бачила за межею сірого району інше місто — з вогнями, машинами, людьми в чистих пальто. Там, за зупинкою, де її мама ніколи не ходила, починався інший світ. І Ліна знала: вона туди потрапить.

Вона почала працювати з п’ятнадцяти. Спершу прибирала в кафе після закриття — ночами, потім пакувала товари на складі. У школі вона вже майже не спала на уроках. Але це було неважливо. Вона рахувала копійки, складала гроші в коробку з-під чаю. Інші дівчата купували блискітки і нові телефони в кредит. Вона — збирала.

— Тобі це не треба, — казала мама. — Все одно нічого не вийде.

— У нас в сім’ї ніхто не багатів, — додавав батько. — І ти не виняток.

Але Ліна не слухала. Вона мовчки працювала далі. Її руки були змучені, шкіра на пальцях потріскана. Вона вчилася читати бізнес-книги потайки, на телефоні, коли ніхто не бачив. Записувала ідеї в старий зошит з малюнком кота на обкладинці.

Коли її подруги почали виходити заміж за місцевих хлопців, які теж пливли за течією, Ліна працювала ще більше. Її засуджували.

— Ти думаєш, що краще за нас? — питали вони.

Вона мовчала. Не думала, що краща. Просто знала: можна інакше. Не обов’язково жити, як усі.

Минали роки. Вона відкрила інтернет-магазин з товаром, який замовляла оптом з-за кордону. Спочатку прогоріла. Потім спробувала ще раз. Плакала ночами, коли щось не виходило. Але вставала і починала знову.

— Пливи за течією, Ліно. Навіщо ти себе мучиш? — казали батьки.

Але вона знала: течія веде в нікуди. А вона хоче в інший бік.

З часом вона відкрила ще одну справу — почала займатись дропшипінгом. Вчилася на безкоштовних курсах, читала форуми, експериментувала.

Її перший великий прибуток був несподіваним. Тисяча доларів за місяць. Вона не сказала про це нікому. Просто заплакала. Тихо, вночі, на кухні. Від щастя і страху.

Її життя почало змінюватися. Нові зв’язки, поїздки за місто, навчання у бізнес-школі. Вона працювала без відпочинку, але з посмішкою. Бо це був її вибір.

Через п’ять років Ліна мала свою компанію. Не гігантську — але свою. Вона купила мамі новий холодильник. Заплатила батькові борги. Вони все ще казали: «Ти напевно влізла в якісь афери». Але вона не ображалася. Вона знала — їм просто страшно повірити, що можна по-іншому.

Її життя вже не пливло за течією. Вона сама обирала напрям.

Це був тільки початок. І Ліна знала: попереду буде ще важче. Але вона була готова. Бо найстрашніше — не ризикнути. Найстрашніше — залишитися там, де ти не живеш, а тільки пливеш.