Байдужість

Що ви знаєте про жорстокість?  В світі давно вже все стало не так і поруч із кожним ходить вовк у шкурі ягнят. Ми живемо  й не помічаєм, як сильно змінився наш світ, але мало хто підмічає, що це через нас тріснув той лід. Ми просіяли ґрунт для жорстокості і ми самі змінили себе. Ми змінили характер свідомості. І чекаємо, що все це мине?! Ці надії – просто примара, так ми дуримо самих себе.  То лише ілюзорна омана,  сподівання на краще. Слабе. 

               Тихий вечір. Ніч вкрила небо яскравим розсипом зоряних квітів. Останнім часом таке бувало не часто, сезон дощів ніяк не поступав своє місце снігу.  Біля вікна в своєму ліжку сидів хлопчик. Йому  було років десять, але не сказати, що він був малим. Він був звичайним для свого віку хлопцем з русявим світлим волоссям і небесною голубизною очей.  Батьки були зайняті постійно своїми справами і майже ніколи не приділяли уваги своєму сину. Лиш інколи ходили на батьківськи збори, проте ніколи особливо не цікавилися справами Валеріана. Друзів в нього теж не було…хоча.  Які можуть бути друзі у того, хто постійно говорить з повітрям? Можливо, хтось і не бачив нічого, але у Валеріана був один друг, який був для нього реальнішим від усіх людей на світі. Того друга звали Маром. Як примара, але – Мар. Валеріан бачив його темноволосим хлопцем років двадцяти, з гарною зовнішністю  і такими ж очима, як в нього самого. Він уявляв Мара своїм старшим братом, якого в нього ніколи не було, в усьому брав з нього приклад, хоча насправді, приклад він брав з власної свідомості.  І зараз, сидячи в ліжку, вони знову розмовляли. 

- Я хвилююся.  Нова школа і я боюся, що все повториться знову. - Шепотів Валеріан в пустій кімнаті, проте пуста вона була лише умовно. Тільки не для нього.

- Марна справа, просто не говори нікому про мене і тебе радо приймуть на новому місці. – Відповідав йому друг.

 - Але я не можу так, ти знаєш мене краще за будь-кого.

- Ні, це ти знаєш лише мене, в тому і проблема, що так не повинно бути. Я не справжній, я ніколи не був справжнім, тому тобі потрібно відпустити мене і почати жити.

- Мовчи! Не говори такого! Ніколи!  Ти справжній, я це знаю!

- Але крім тебе мене ніхто не бачить. – Заперечив Мар.

- Це доказ лишень того, що люди бачать лише те, що хочуть бачити. Не більше.

- Ти помиляєшся, Валеріане.- Зітхнула примара. - Тобі час відпочивати, а завтра знайти собі нових друзів серед однолітків.- Хлопець не встиг нічого сказати. Мар просто зник, як робив це завжди, коли завершувалася їх розмова.

              Хітвен. Місце, де живуть люди с тяжкими долями. Думаєте вони самостійно тут оселяються? Ні. Просто доля завжди настигає того, кому присуджена. Люди бояться того, чого не розуміють. Вважають божевільними тих, хто має власне, відмінне від усіх мислення. Та чи божевільні вони? Хлопчик десяти років, котрий не знайомий з батьківською турботою, котрий при живих батьках відчуває себе сиротою. Замкнутий, тому що іншим його не зрозуміти. Тому що інші не відчувають того, чим живе він. У Валеріана немає друзів, бо він просто не може порозумітися ні з ким. Всі навколо живуть в тісному родинному колі, де всі люблять і піклуються один про одного. В його родині все не так, а однолітки не приймають його. Ось і сьогодні, після неприємного випадку в колишній школі, йому доводиться йти до нової.

Мар говорить, що це його можливість  змінити своє життя. Відкрити себе по-новому там, де тебе ніхто не знає.  Де однолітки не будуть його цуратися, ображати і називати божевільним через те, що він говорить зі своїм уявним другом.

              Чому тих, хто має уявного друга, вважають психічно хворим? Чому люди не намагаючись з’ясувати правди роблять такі гучні висновки? Десятилітній хлопчик божевільний? Правда? В нього ніхто навіть не запитав, коли вперше з’явився Мар.   Що дало цьому поштовх? Та даремно. Уявний друг дитини - це не божевілля, а самолікування. Мозок проектує те, чого не вистачає в житті, щоб встановити певний баланс і гармонію свого існування. Мар дарує Валеріану саме те, чого хлопчик не отримує від власних батьків. Завдяки Мару в нього є можливість відчути на собі турботу, тепло, любов. Його «божевілля» допомагає йому жити. Так чому ж люди не можуть сприйняти такої  простої істини?

Шизофренія. Поділ свідомості на різні особистості.  Безперечно є і ті, хто насправді хворий на такий суворий діагноз, але не цей хлопчина. В чому його вина? В тому, що його не люблять? В тому, що йому не дали того без чого людина гине?  Нічого цього б не трапилося, якби з самого народження батьки були батьками, а не просто спонсорами для виживання. Так, його годували, одягали, дарували освіту, але ніколи… Ніколи йому не дарували  справжнього родинного тепла. Тільки холод. Мар – фантазія Валеріана, з часткою душі, яка має можливість  покращити його життя.  І ця фантазія може ожити, або розсипатися як картковий будиночок. Як це може статися? Все залежить від обставин.

              Можливо цей друг зникне вже завтра, коли батьки на кінець помітять чим живе їхня дитина. А може і не зникне зовсім, доки хлопчик не подорослішає й не побудує власну сім’ю. В цьому випадку є два варіанти розвитку подій: або він буде черствим і візьме приклад поведінки батьків, який буде транслювати вже на свою родину; або буде намагатися подарувати все своє тепло і любов, які не дали йому в дитинстві, щоб його діти не почували себе так як він зараз.   Важко передбачити.

              Новий день милував око гарною погодою, та на душі Валеріана було зовсім не сонячно. Вранці він вийшов зі своєї кімнати з побажанням гарного дня, та відповіді було марно й чекати. Лише перед тим як тато висадив його біля нової школи з машини хлопчина почув нову настанову: