Розділ 16. Втеча

Сирени.

Не телевізійні. Справжні.

Вони розрізали повітря так, ніби саме небо тріщало по швах.

​Анісу схопили за руки.

— В ізолятор! — крикнув хтось.

​Але в ту ж мить згасло світло. Темрява впала раптово, густо.

​— Зараз! — пролунало зліва.

Мінхо.

​Він ударив одного з охоронців ліктем, другому вибив рацію. Джун із розбитою губою вискочив із кабіни управління.

— Є 90 секунд! Я перевів систему на аварійне живлення!

​Антонія кричала в темряві:

— Перекрийте виходи!

​Аніса бігла.

Коридори здавалися нескінченними. Червоні лампи аварійного світла миготіли, як пульс.

— Туди! — Джун схопив її за руку.

Його пальці були холодні, але хватка — рішуча.

​Вони звернули в технічний прохід. Металеві сходи вниз. Запах пилу і мастила.

— Ти божевільна, — задихаючись, прошепотів він. — Вся країна це бачила.

— Саме тому ми ще живі, — відповіла вона.

​Позаду пролунали кроки. Швидкі. Близькі.

Мінхо різко зупинився.

— Я затримаю їх.

— Ні! — Аніса схопила його за куртку.

​— Якщо нас спіймають разом — це кінець для всіх, — тихо сказав він. — Ти повинна дістатися точки.

— Якої точки? — вона подивилася на Джуна.

​Він важко ковтнув повітря.

— Твій батько… Він передав координати. Є місце за містом. Старий склад біля річки. Там люди, які чекали на сигнал.

— Ви… ви це планували? — прошепотіла вона.

— Ми сподівалися, що колись ти наважишся, — сказав Мінхо.

​Кроки стали зовсім близькими. Мінхо поцілував її в чоло.

— Біжи, сестро.

Він розвернувся й побіг у протилежний бік.

​Почулися крики. Удар. Постріл.

Аніса завмерла.

— Не зараз! — Джун потягнув її далі.

​Вони вибігли у двір за студією. Ніч була холодною. Небо — чорним. За парканом уже збиралися люди. Хтось тримав телефони. Хтось кричав. Сигнал справді розійшовся.

​— Машина тут, — прошепотів Джун.

Стара вантажівка стояла за контейнерами.

— Якщо нас зловлять… — вона подивилася на нього.

— То хоча б раз ми жили по-справжньому, — відповів він.

​Вони застрибнули всередину. Двигун завівся не одразу.

Кроки. Ліхтарі.

— Стій!

Джун натиснув на газ. Вантажівка рвонула вперед, проламуючи старий металевий шлагбаум.

​Позаду — сирени. Попереду — темна дорога.

Аніса дивилася у вікно. Місто залишалося позаду.

​— Ти боїшся? — тихо спитав Джун.

Вона кивнула:

— Так.

Він сумно усміхнувся:

— Я теж.

​Вона поклала голову йому на плече.

— Але я більше не боюся мовчати.

​Сирени віддалялися. Попереду — тільки темрява. І свобода, яка ще не знала, якою ціною їй доведеться датися.

Дорога тремтіла під колесами, віддаючи вібрацією в самі кістки.

Сирени не зникали. Вони просто стали трохи далі. Але недостатньо.

​— Вони відстежують транспорт, — крізь зуби процідив Джун, до білих кісточок стискаючи кермо. — Треба міняти маршрут.

​Аніса озирнулася. Позаду, наче очі хижака, спалахнули фари. Дві машини. Швидкі. Чорні.

— Вони нас бачать, — видихнула вона, відчуваючи, як липкий страх повзе по хребту.

— Знаю.

​Він різко смикнув кермо. Вантажівка влетіла у вузький провулок, метал зі скреготом дер бетонні стіни, висікаючи іскри. Фари позаду теж звернули.

— Чорт…

​Попереду — глухий кут. Стара брама, замкнена на важкі ланцюги.

— Ні… — у неї перехопило подих, легені наче стиснуло лещатами.

Джун ударив по гальмах. Їх кинуло вперед, паски безпеки врізалися в тіло. Кроки переслідувачів уже гуркотіли по бруківці.

​— Слухай мене, — він розвернувся до неї. Його очі були темними, майже чорними, але в них горів дикий, первісний спокій. — За цією стіною — річка. Якщо переліземо і спустимося — маємо шанс.

— А ти?

— Разом. Тільки разом.

​Він вибив двері.

— Біжи!

​Вони кинулися до паркану. Метал був крижаним, пальці ковзали по гострих краях.

Постріл.

Куля вибила фонтан бетонної крихти зовсім поруч із головою Аніси. Вона скрикнула, відчувши гарячий подих смерті.

— Лізь! — Джун грубо підхопив її, підсаджуючи. Його долоні обпекли її тіло навіть крізь одяг.

​Вона перевалилася через край і впала в мокру, брудну траву. Він опинився поруч за мить.

Ще один постріл розірвав ніч.

— Затримати! Стріляти на ураження!

​Вони бігли вниз, до води. Земля була слизькою від мулу, ноги роз’їжджалися. Аніса похитнулася, але Джун перехопив її за талію, притискаючи до себе, не даючи впасти.

— Тримайся за мене!

​Вони скотилися до самої води. Холодні бризки вдарили в обличчя.

— У воду, швидко, — прошепотів він прямо їй у губи.

— Там крига… я не зможу…

— Вона мілка. Течія зіб’є слід псів. Довіряєш мені?

​Серце калатало об ребра, наче загнаний звір. Вона подивилася в його обличчя — мокре від поту й дощу, відчайдушно красиве в цій темряві.

— Так.

​Вони ступили в потік. Холод був подібний до удару ножем. Дихання перехопило, тіло звело судомою. Аніса ледь не закричала від термічного шоку, але Джун миттєво притягнув її до себе, накриваючи її рот своєю долонею, а іншою рукою міцно обхопивши за плечі.

​— Тихо… дихай через мене… — прошепотів він.

Ліхтарі шарили по березі над їхніми головами, але вони завмерли в тіні каміння, занурені в крижане пекло. Вони рухалися повільно, відчуваючи кожним міліметром шкіри холод води й жахливу близькість ворога.

​Кроки прямо над ними.

— Вони були тут! Розділіться!

Анісу била така дрижаки, що зуби цокотіли. Джун притиснув її ще міцніше, його гаряче дихання лоскотало її шию — єдина іскра життя в цій могильній воді.

— Якщо нас знайдуть…

— Тоді я не відпущу тебе навіть на тому світі, — прошепотів він, і в його голосі було стільки жорсткої ніжності, що в неї перехопило дух.

​Минули вічність чи кілька хвилин. Ліхтарі згасли вдалині.

Вони вийшли на берег нижче за течією. Одяг обтяжував тіло, наче свинець. Аніса впала на коліна, її трусило, сльози змішувалися з річковою грязюкою.