Розділ 15. Вибір

Кроки Президента стихли за дверима. У кімнаті залишилося тільки дихання — важке, напружене.

​Антонія дивилася на Анісу так, ніби намагалася зрозуміти: перед нею дівчина чи вже смертельна загроза.

— Ти справді думаєш, що зможеш змінити щось одним реченням? — холодно запитала вона.

​Аніса не відвела погляду.

— Достатньо одного імені.

​Батько стояв поруч. Брат — трохи позаду. Вони мовчали, але їхня присутність давала їй силу, якої вона ніколи раніше не відчувала.

— Ти поставиш під удар усіх, — тихо сказав Мінхо. — Мене теж.

— Ти вже під ударом, — відповіла вона. — Ми всі під ним.

​Джуна привели знову. Його руки вже не були зв’язані, але на обличчі читалася гранична напруга. Він глянув на Анісу — і цього разу в його очах не було таємниць. Лише готовність.

— Трансляція за годину, — повідомила Антонія.

— І що? — спитала Аніса.

— І в тебе є останній шанс передумати.

​Її залишили в невеликій гримерці перед студією. Дзеркало відбивало дівчину, яку вона ледве впізнавала: темні кола під очима, але погляд — сталевий.

— Якщо ти скажеш правду… вони можуть не дати тобі вийти звідси, — тихо сказав Джун, коли охорона на мить відійшла.

— Якщо я не скажу — я вже не вийду. Принаймні, не собою.

​Він підійшов ближче.

— Я можу вимкнути затримку сигналу. На кілька секунд. Але тоді вони миттєво зрозуміють, що це я.

— Тебе знищать, — прошепотіла вона.

— Я вже обрав, — тихо відповів він. Його голос не тремтів. — Я з тобою.

​Її серце стислося.

— Чому?

Він усміхнувся — ледь помітно, кутиками вуст.

— Бо вперше в житті я не хочу жити за чужим сценарієм.

​Вони стояли зовсім поруч. Між ними було все: напруга, страх і кохання, яке зародилося в найтемнішому місці.

— Якщо все піде не так… — почала вона.

— Не закінчуй, — він торкнувся її руки. — Ми не про кінець. Ми про вибір.

​За хвилину до ефіру її вивели в студію. Світло прожекторів осліплювало, випалюючи простір навколо.

Перед нею — холодне око камери. За нею, у темряві апаратної — Президент, Антонія, охорона. І мільйони людей по той бік екранів, що завмерли в очікуванні.

​«Пряма трансляція через 5… 4… 3…»

​У грудях калатало так, ніби там зачинився птах.

​«2… 1…»

​— Говоріть, — пролунав наказ.

​Аніса подивилася прямо в об'єктив. У цю мить до неї прийшло остаточне розуміння: вибір — це не між страхом і безпекою. Вибір — це між правдою і зрадою самої себе.

​Вона вдихнула на повні груди. І відкрила рот.

Світло палило очі. Камера дивилася на неї, як око, що ніколи не кліпає. За її спиною — Президент. Нерухомий. Усміхнений. Смертельно небезпечний.

​— Я… — її голос зрадницьки затремтів.

Вона відчула, як у навушнику тихо прошепотіли:

— Читай текст.

​На столі лежав підготовлений лист. Її пальці торкнулися холодного паперу. І вона почала:

— Я визнаю, що мій батько… — слова застрягли в горлі.

​Аніса підняла очі. У скляній кабіні вона побачила Джуна. Його пальці вже лежали на пульті. Мінхо стояв біля входу до студії — напружений, готовий до всього. Тато був десь там, у камері.

​Її легені горіли.

— …що мій батько став жертвою брехні, — раптом сказала вона.

​Антонія різко підняла голову. У навушнику зашипіло:

— Текст! Дотримуйся тексту!

Серце калатало так сильно, що Аніса ледь чула власні слова.

— Я довго мовчала, бо мене лякали. Мене використали. Мене зрадили.

​Президент ледь нахилив голову. Сигнал ще йшов. Джун дивився на таймер. Три секунди затримки.

Він натиснув кнопку. Затримка зникла. Тепер усе — наживо.

​— Мене використав мій найближчий друг, — її голос зірвався, але тут же зміцнів. — Його змусили стежити за мною. Мого брата змусили служити, щоб врятувати родину. Мого батька ув’язнили за думки.

​У студії почалася паніка.

— Вимкніть її! — крикнула Антонія.

Але Джун уже заблокував систему.

​— Ви вчили нас любити страх, — голос Аніси тепер звучав на повну силу. — Ви вчили нас боятися імен.

Вона зробила глибокий вдих.

— Ім’я мого батька — Лі Хан.

​Тиша. Країна нарешті почула.

— Він не зрадник. Він людина, яка просто хотіла правди.

​Охорона кинулася до пульта. Джуна грубо відштовхнули. Мінхо перегородив дорогу двом офіцерам. Усе відбувалося за лічені секунди. Аніса дивилася прямо в об’єктив. Сльози текли по її щоках, але голос більше не тремтів.

— Якщо ви зараз вимкнете мене — ви лише доведете, що боїтеся.

​Світло мигнуло. Екран за її спиною згас. Але сигнал уже пішов у світ.

Президент повільно підвівся. Студія миттєво затихла. Він підійшов до неї. Надто близько.

— Ти щойно підписала собі вирок, — тихо промовив він.

​Аніса дивилася прямо йому в очі.

— Можливо, — прошепотіла вона. — Але тепер вони знають.

​За дверима студії почулися голоси. Не охорона. Люди. Шум наростав, перетворюючись на гул. Президент уперше не виглядав всесильним. Він озирнувся.

Антонія прошепотіла:

— Сигнал розійшовся мережею. Ми не встигли його перехопити.

​Джун лежав на підлозі після удару, але дивився на Анісу. І він посміхався.

Аніса стояла посеред цього хаосу. Її коліна тремтіли, серце горіло. Вона зробила свій вибір.

І тепер дороги назад не було.

Президент зробив ще один крок, скорочуючи відстань до мінімуму. У його погляді не було люті — лише порожнеча, яка лякала значно більше.

​— Ти гадаєш, що слова мають значення, коли за мною армія? — його голос був ледь чутним, але кожне слово падало, як камінь.

​Аніса відчула холодне дуло пістолета, який охоронець приставив до її ребер, залишаючись поза зором камери, що все ще транслявала порожнечу студії.

​— Слова не мають значення для вас, — відповіла вона, дивлячись йому в очі. — Але вони мають значення для тих, хто зараз стоїть під стінами цього центру. Послухайте.

​З вулиці долетів звук, від якого шибки в студії ледь помітно завібрували. Це був не просто шум — це був ритмічний скандування тисяч голосів. Вони вигукували ім’я.