Розділ 14. Ім’я, яке не можна вимовляти

Будівля завмерла.

Це відчувалося в повітрі: у різкій тиші коридорів, у поспішних кроках охорони, у напружених обличчях офіцерів.

Антонія різко закрила теку.

— Він тут, — промовила вона ледь чутно.

Джун побліднів.

— Ні… — прошепотів він.

Аніса ще не розуміла, що відбувається, але серце вже знало: це щось значно страшніше за допит.

​Двері розчинилися. До кімнати увійшли постаті в темних костюмах. Вони розступилися, пропускаючи його.

Президент.

Його ім’я тут не вимовляли вголос. Його називали лише «Він», «Провідник» або «Світло».

Кроки були повільними. Обличчя — спокійне. Усмішка — ледь помітна, майже батьківська.

Але очі… Очі були холодними.

​Антонія схилила голову:

— Пане Президенте.

​Аніса відчула, як тіло мимоволі напружилося. Її вчили з дитинства: це людина, яку треба любити. Яку треба боятися. Яку не можна піддавати сумніву.

Він зупинився перед нею.

— Ти — Аніса, — мовив він м’яко. — Донька пана Лі.

Її ім’я в його устах прозвучало як вирок.

— Так, — тихо відповіла вона.

​Він обійшов її колом, наче хижак, що оцінює здобич.

— Твій батько був здібним. Але надто допитливим.

Його погляд ковзнув до Джуна.

— А ти… ти розчарував мене.

Джун не опустив очей:

— Я виконував наказ.

— Ти дозволив почуттям втрутитися.

​Президент знову повернувся до Аніси.

— Знаєш, дитино, є речі, які не варто вимовляти. Є імена, які стають небезпечними, якщо звучать уголос.

Він нахилився ближче.

— Наприклад… ім’я твого батька в певних колах уже стало таким.

​Серце Аніси завмерло.

— Що ви з ним зробили? — її голос був тихим, але твердим.

Він усміхнувся:

— Поки що — нічого. Бо ти ще можеш бути корисною.

Антонія уважно спостерігала за кожним порухом.

​Президент підійшов до столу й поклав на нього невеликий пристрій.

— У мене є пропозиція.

Він дивився прямо в очі дівчині.

— Ти станеш символом. Дівчиною, яка відмовилася від «неправильних» думок. Яка публічно визнає помилки батька. Яка доведе свою вірність.

— А якщо ні? — прошепотіла вона.

​Тиша стала майже відчутною на дотик.

Президент ледь повернув голову до охорони:

— Тоді ім’я твого батька… зникне. Назавжди.

Сльози підступили до очей, але вона втримала їх у собі.

— Ви боїтеся слів, — раптом сказала вона.

Антонія здригнулася.

Президент повільно примружив очі:

— Що ти сказала?

— Якщо ім’я не можна вимовляти… значить, воно сильніше за вас.

​У кімнаті стало небезпечно тихо. Джун затамував подих. Президент довго вдивлявся в її обличчя.

А потім… усміхнувся.

— Цікаво.

Він випрямився.

— Тепер я розумію, чому ти так зацікавила мене.

Його погляд став ще холоднішим.

— Зламаємо тебе публічно чи використаємо?

Він повернувся до Антонії:

— Підготуйте її.

​І пішов. Двері зачинилися.

Аніса стояла нерухомо.

— Ти щойно кинула виклик людині, чиє ім’я бояться навіть шепотіти, — тихо сказав Джун.

Вона подивилася на нього.

— Тоді нехай бояться і мого.

І вперше страх змінився на щось інше. На вогонь.

Двері зачинилися так тихо, ніби нічого й не сталося. Але повітря ще довго тремтіло від його присутності.

​Антонія повільно підійшла до Аніси.

— Ти смілива, — мовила вона рівним голосом. — Або безрозсудна.

— А ви? — тихо відповіла Аніса. — Ви боїтеся його?

Антонія завмерла лише на мить.

— Я служу державі.

— Це не відповідь.

​Їхні погляди зійшлися. У цю секунду це вже був не допит. Це була дуель.

​Джуна вивели з кімнати. Але перед тим, як двері зачинилися, він встиг подивитися на Анісу. У тому погляді було попередження. І щось іще. План.

​За годину Анісу перевели в інше приміщення. Менше. Без вікон. На столі лежала папка з текстом.

— Твоя промова, — сказала Антонія. — Завтра, в прямому ефірі.

​Аніса відкрила папку.

«Я визнаю, що мій батько піддався ворожій пропаганді…»

Слова були отрутою.

«Я вдячна нашому Президенту за можливість виправити помилки…»

​Її руки затремтіли.

— Ви хочете, щоб я зрадила його перед усією країною.

— Ми хочемо, щоб ти вижила, — холодно відрізала Антонія.

Аніса підняла очі.

— А якщо я скажу інші слова?

​Антонія нахилилася ближче:

— Трансляція йтиме з затримкою в кілька секунд. Якщо скажеш щось зайве — сигнал перервуть.

— А мого батька?

Антонія мовчала. Це й була відповідь.

​Коли її залишили наодинці, Аніса сіла на підлогу. Тиша стискала груди.

«Не продавай свою душу за мій страх», — слова батька лунали в голові.

А потім вона згадала погляд Джуна. План.

​Вона знову відкрила текст промови й почала читати його уважніше. Між рядків. Між словами.

Якщо трансляція має затримку… якщо є ці секунди… Можна встигнути сказати лише одне речення. Одне ім’я. Те, яке не можна вимовляти.

​І якщо вона вимовить його в прямому ефірі — ім’я батька, якого хочуть стерти, — його почують. Навіть якщо сигнал обірвуть. Навіть якщо її покарають.

Серце калатало. Це був шанс. Не врятувати себе, а залишити слід.

​Двері тихо скрипнули. До кімнати зайшов охоронець і мовчки поставив на стіл склянку води. Коли він розвертався, щоб вийти, на секунду затримався. І дуже тихо, майже нечутно, прошепотів:

— Він живий.

​Аніса різко підняла голову. Але двері вже зачинилися.

Це була правда? Чи нова пастка?

Вона стиснула кулаки.

​Завтра її голос або зламають, або він стане зброєю. І тепер питання було не в тому, чи боїться вона Президента.

Питання в тому — чи готова вона вимовити ім’я, яке не можна вимовляти. Навіть якщо після цього її власне ім’я теж стане забороненим.

Ніч перед трансляцією минула без сну.

Анісу вивели з кімнати раптово.

— Є зміни, — сухо кинув охоронець.