РОЗДІЛ 13. ДОПИТ

Кімната була надто світлою.

​Світло нещадно різало очі. Стіни — сірі, голі, холодні. Металевий стілець обпікав шкіру морозом. Аніса сиділа рівно, хоча всередині все тремтіло від напруги.

​Її забрали на світанку. Без криків. Без пояснень. Лише сухе, позбавлене емоцій:

— Пройдемо з нами.

​Двері відчинилися. До кімнати зайшла жінка. Висока, стримана, з ідеально зібраним темним волоссям. Її погляд був спокійним, майже лагідним, що лякало більше за відкриту агресію.

​— Я Антонія, — промовила вона м’яким голосом. — І я тут, щоб допомогти тобі.

​Аніса не відповіла. Антонія сіла навпроти, поклавши на стіл важку теку.

​— Ти розумна дівчина, — продовжила вона. — Але надмірний розум іноді веде до дуже небезпечних почуттів.

​Вона відкрила теку. Всередині було фото. Аніса і… він. На мосту. Поцілунок. Їхні обличчя так близько, що здавалося, між ними не існує всього світу. Усередині в Аніси щось обірвалося.

​— Гарна історія, — задумливо сказала Антонія. — Кохання. Бунт. Таємниці.

Вона нахилилася вперед, заглядаючи дівчині в очі.

— Але ти ж знаєш, що він не той, за кого себе видає?

​Серце Аніси зупинилося на секунду.

— Я не розумію, про що ви, — тихо відповіла вона, намагаючись тримати голос рівним.

​Антонія всміхнулася.

— Джун. Нот. Два імені. Дві ролі.

Вона витягнула ще один знімок. Цього разу — Джун у формі. Холодний. Чужий. Невблаганний.

— Він працює на нас. Уже давно.

​Кімната раптом стала задушливою, повітря перетворилося на свинець.

— Ні… — прошепотіла Аніса.

— Так. — Антонія повільно підвелася й обійшла стіл, зупинившись за спиною дівчини. — Він отримав завдання зблизитися з тобою. Твій батько був під підозрою, і через тебе ми мали вийти на інших.

​Кожне слово було як удар лезом.

— Але він припустився помилки.

— Якої? — голос Аніси зламався.

​Антонія нахилилася до її вуха:

— Він закохався.

​Сльози з’явилися раптово. Гарячі, пекучі.

— Ви брешете…

— Чи ні? — спокійно відгукнулася Антонія. — Ми зараз це перевіримо.

​Двері відчинилися знову. Його завели всередину. Джун. Ні… Нот. Його руки були зв’язані, на обличчі виднівся слід від удару. Він підняв очі, і в цю мить між ними промайнуло більше, ніж можна висловити словами.

​— Скажи їй, — наказала Антонія. — Скажи, хто ти.

Тиша стала нестерпною.

— Я агент, — хрипко відповів він.

​Світ Аніси остаточно обвалився. Але він продовжив:

— І я провалив місію.

​Антонія примружилася:

— Чому?

Він дивився тільки на Анісу.

— Бо вперше в житті я захотів врятувати, а не зрадити.

​Її серце розривалося на шматки.

— Це правда? — прошепотіла вона, дивлячись у його втомлені очі.

— Усе, що я відчуваю до тебе — правда, — сказав він тихо. — Навіть якщо все інше було брехнею.

​Антонія коротко плеснула в долоні.

— Ось це і є найнебезпечніше. Коли кохання стає сильнішим за систему.

Вона повернулася до Аніси:

— У тебе є вибір. — Кімната стала ще тихішою. — Або ти співпрацюєш з нами… і він житиме. Або ти мовчиш… і його більше не буде.

​Повітря зникло. Аніса дивилася на нього. На людину, яка, можливо, використала її на початку, і на людину, яка зрадила систему заради неї зараз. Її серце шепотіло одне, а страх — інше.

​— Я… — почала вона.

Антонія всміхнулася:

— Обирай обережно.

​Адже від цього вибору залежало не лише кохання. А саме життя.

​— Я хочу побачити тата… — голос Аніси зрадницько зірвався. — Прошу вас.

​Антонія зупинилася. Її обличчя залишилося незворушним, але в очах промайнуло щось схоже на хижий інтерес.

— Ти намагаєшся ставити мені умови? — спокійно запитала вона.

— Ні… — Аніса судомно ковтнула сльози. — Я прошу. Просто… покажіть мені, що він живий.

​Джун різко підняв голову. Його погляд став гострим, як лезо.

— Не вплутуйте його в це! — хрипко вигукнув він.

​Антонія повільно підійшла до нього, насолоджуючись моментом.

— Він уже вплутаний. Давно.

​Вона натиснула кнопку на металевому столі. За кілька секунд одна зі стін кімнати засвітилася, перетворившись на величезний екран. З’явилося зернисте зображення: темна камера, холодна металева лавка. Там сиділа людина, безсило опустивши голову.

​Аніса забула, як дихати.

— Тату… — прошепотіла вона, притиснувши руку до рота.

​Чоловік на екрані повільно підвів голову. Обличчя було змученим, під оком темнів важкий синець, але це був він. Справжній. Живий.

Її руки затремтіли так сильно, що вона ледь встояла на ногах.

​— Тату! Я тут! — вона кинулася до екрана, але охоронець грубо перехопив її за плечі.

​Батько на екрані наче відчув її присутність і повільно підвівся.

— Анісо… — його голос був слабким, але напрочуд твердим. — Не слухай їх. Що б вони не казали.

​Антонія нахилилася до мікрофона на столі.

— Пане Лі, ваша донька може суттєво полегшити вашу долю. Якщо тільки буде достатньо розумною.

​Батько різко, з ненавистю подивився прямо в камеру.

— Не смій, — звернувся він до доньки. — Не продавай свою душу за мій страх. Не роби цього, Анісо.

​Сльози без зупину текли по її щоках.

— Я не хочу вас втрачати… я не зможу…

— Ти мене не втратиш, — тихо, але впевнено відповів він. — Доки залишатимешся собою.

​Зв’язок раптово обірвався. Екран згас, зануривши кімнату в стерильну сірість. Стало ще холодніше, ніж було до того. Антонія повернулася до дівчини, на її обличчі грала тонка усмішка.

— Ось твоя справжня мотивація.

​Джун до болю в суглобах стиснув кулаки.

— Ви граєте брудно. Навіть для вашої системи це занадто.

— Я граю ефективно, — сухо кинула Антонія. Вона знову перевела погляд на Анісу. — Тепер вибір став ще складнішим, чи не так?

​Аніса стояла посеред кімнати, наче на роздоріжжі між двома світами. З одного боку — рідний батько, останній зв'язок із минулим. З іншого — хлопець, який пожертвував усім, щоб дати їй шанс на майбутнє. Її серце розривалося від болю.