РОЗДІЛ 12. ВИКЛИК

Кімната була тихою. Надто тихою.

Аніса сиділа на підлозі, міцно притиснувши коліна до грудей. Вона чула лише власне серцебиття — швидке, настирливе, ніби воно нагадувало: ти жива… ти ще можеш щось змінити.

​Його забрали. І з тієї миті світ став іншим.

​Вона дивилася на телефон. Повідомлення від нього так і залишилося непрочитаним. Останнє.

«Якщо щось станеться — довіряй не словам, а очам».

​Що це означало? Зрада чи порятунок?

​Аніса заплющила очі. Вона згадала його погляд того вечора — він не був холодним чи байдужим. Там ховалося дещо більше… біль? страх? турбота?

​— Чому ти нічого не сказав мені… — прошепотіла вона в темряву.

Її душа розривалася. З одного боку — неблаганна логіка: факти, підозри, докази. З іншого — серце, яке вперто відмовлялося вірити, що він міг її зрадити.

​Раптом телефон завібрував. Незнайомий номер.

«Якщо хочеш знати правду — приходь сама. Без нікого. Опівночі».

​Повідомлення без підпису. Вона довго вдивлялася в екран. Це пастка — розум кричав про це. Але якщо вона не піде, то ніколи не дізнається істини. Страх змішався з чимось значно сильнішим — з надією.

​Опівночі місто виглядало інакше. Вогні здавалися холоднішими, а повітря — густішим. Аніса стояла біля старого мосту. Вітер нещадно розвівав її волосся. Серце калатало так гучно, ніби хотіло вирватися з грудей.

​Кроки позаду. Вона не обернулася одразу.

​— Ти прийшла… — почувся знайомий голос.

Вона повільно повернулася. Він стояв перед нею. Втомлений, із темними тінями під очима, але живий.

​— Тебе ж забрали… — її голос затремтів.

— Я дозволив їм це зробити, — тихо відповів він.

— Що?..

— Це був єдиний спосіб дізнатися, хто наш справжній ворог.

​Мовчання важким каменем повисло між ними.

​— Ти міг мені сказати! — в її очах заблищали сльози. — Я б допомогла.

— Ні. Я не хотів втягувати тебе в це.

— Я вже втягнута! — вона зробила крок до нього. — Я боюся не небезпеки… Я боюся втратити тебе.

​Він дивився на неї так, ніби бачив уперше.

— Анісо… — його голос зламався. — Я не маю права любити тебе. Це робить тебе мішенню.

— Ти вже любиш, — тихо видихнула вона.

​Він заплющив очі. Лише на секунду, наче здаючись перед неминучим. Потім обережно торкнувся її обличчя.

— Ти — мій найслабший і найсильніший бік водночас.

​Її серце на мить зупинилося.

— То що це? — прошепотіла вона. — Зрада чи порятунок?

​Він нахилився ближче, і їхні лоби торкнулися. Це не був поцілунок. Ще ні. Але напруга між ними була сильнішою за будь-які слова.

— Це виклик.

​Та раптом за їхніми спинами пролунали кроки. І вони були не одні. Тіні почали стрімко рухатися в темряві навколо мосту.

​Виклик прийнято.

Кроки наближалися.

​Тіні ковзали асфальтом, ліхтарі ледь помітно тремтіли у холодному повітрі. Аніса інстинктивно зробила крок назад, але він раптом різко притягнув її до себе.

— Довірся мені, — прошепотів він прямо їй у губи.

​І перш ніж вона встигла бодай щось усвідомити — він поцілував її.

​Сильно. Глибоко. Несподівано. Це був не ніжний дотик, а справжній вибух. Наче в тому поцілунку він намагався сховати її, захистити, переконати весь світ, що між ними — лише кохання, а не небезпечна змова.

​Аніса на мить заціпеніла. Але вже за секунду її руки самі піднялися й міцно обхопили його шию. Вона відчувала, як б’ється його серце — швидко, напружено. Він цілував її так, ніби цей раз міг стати останнім.

​Повз них повільно проїхала машина. Світло фар на мить вихопило їх із темряви.

— Та то просто закохані, — кинув хтось із відчиненого вікна.

— Коханці, — засміявся інший голос.

Авто поїхало далі, зникаючи за поворотом.

​Тіні зупинилися. Вони спостерігали ще кілька секунд, а потім повільно розчинилися в нічній гущавині.

​Він нарешті відірвався від її губ, але так і не випустив з обіймів.

— Вони стежать, — тихо мовив він. — Їм потрібна історія. Нехай думають, що це лише банальний роман.

​Аніса дивилася на нього розгублено. Її губи ще тремтіли.

— Ти… використав це як прикриття?

​Його погляд став м’якшим, майже вразливим.

— Ні, — прошепотів він. — Прикриття було для них. А поцілунок… для мене.

​Вона відчула, як у грудях щось боляче стискається. Страх, пристрасть, біль — усе змішалося в один нестерпний клубок.

— Ти граєш у надто небезпечну гру, — сказала вона, дивлячись йому в очі.

— Я граю заради тебе.

​Між ними повисла тиша. Уже не холодна й ворожа — гаряча, наелектризована напругою. Аніса повільно провела пальцями по його щоці, наче переконуючись, що він справжній.

— Якщо це виклик… то я приймаю його разом із тобою.

​Він ледь помітно усміхнувся. Але в ту ж мить у темряві знову спалахнуло світло — і це були не фари. Маленька червона крапка лазера швидко ковзнула по бетонній стіні мосту.

​Аніса поблідла.

— Це вже не романтика… — прошепотіла вона, затамувавши подих.

— Ні, — його голос миттєво став твердим, як сталь. — Це війна.

​Тепер вони стояли поруч не просто як закохані. А як двоє людей, які щойно збагнули жахливу істину: їхні почуття — це їхня найбільша сила. І водночас — їхня найстрашніша небезпека.

Аніса все ще стояла нерухомо, відчуваючи палкий жар на своїх губах. Серце калатало так сильно, що, здавалося, його відлуння чує весь світ. Вона повільно підняла очі, намагаючись знайти в його погляді бодай якусь відповідь.

​— Хто ти зараз? — ледь чутно прошепотіла вона. — Джун… чи той хлопець, якого я зустріла в перший же день?

​Він не одразу відповів. Вітер знову підхопив пасма її волосся, а тьмяний ліхтар на мить вихопив з темряви його обличчя. У цю мить вона побачила не холодного стратега, який прораховує кожен крок. Вона побачила того самого хлопця.

​Того, хто на початку їхнього знайомства ніяково посміхався. Того, хто вперше подивився на неї так, ніби вона — не просто чергова дівчина в сірій формі, а цілий всесвіт.