Розділ 8: Тато все знає

Чорна машина без номерів мчала порожніми вулицями Пхеньяна. Аніса сиділа між двома мовчазними солдатами, відчуваючи холод металевих наручників на зап’ястях. Вона намагалася дихати рівно, згадуючи обличчя батька в ту останню секунду.

​Її привезли не в міністерство, а в стару будівлю на околиці, де навіть вікна були забиті дошками. Коли двері камери відчинилися, Аніса очікувала побачити слідчого або знаряддя тортур.

​Натомість вона побачила свого батька.

​Кім Джун-хо сидів за дерев’яним столом. На ньому більше не було окулярів, а його погляд був гострим, як лезо. Поруч із ним стояв офіцер, який ще годину тому забирав її з дому. Але тепер офіцер схилив голову в поклоні.

​— Сідай, доню, — тихо сказав Джун-хо.

​Аніса заклякла.

— Тату? Що... що тут відбувається? Чому ти тут?

​Батько важко зітхнув і підсунув до неї ту саму флешку, яку вона намагалася сховати.

— Ти думала, що знайшла її випадково? В цій країні нічого не відбувається випадково, Анісо. Особливо в нашому домі.

​Він підвівся і підійшов до вікна, зазирнувши крізь шпарину.

— Я працюю на систему понад двадцять років. Вони вважають мене відданим гвинтиком. Але насправді я — той, хто створив ту саму мережу, через яку Наман передав тобі файли. Наман — мій учень.

​Аніса відчула, як світ навколо неї починає розхитуватися. Її тихий тато, який читав газети з портретами вождів, був лідером підпілля?

​— Ми готували тебе, — продовжив Джун-хо, обернувшись. Його голос тремтів від прихованої емоції. — Твоя мати, я... ми не хотіли цього для тебе. Ми хотіли, щоб ти просто жила. Але система почала підозрювати мене. Скоро вони прийдуть за справжнім мною.

​Він нахилився ближче, його шепіт став гарячим.

— Те, що ти бачила на флешці — це лише початок. Там коди доступу до системи мовлення Пхеньяна. Завтра, під час великого параду, замість гімну країна має почути правду.

​— Але тебе вб’ють за це! — скрикнула Аніса.

​— Тому ти маєш бігти, — він схопив її за руки. — Переслідування, яке ти бачила сьогодні — це була вистава для «вух» у нашому під’їзді. Мої люди вивезуть тебе до річки Тедонган. Там чекатиме Наман.

​Аніса дивилася на батька, і вперше бачила не втомленого службовця, а воїна.

— Тату, я не зможу без вас.

​— Ти зможеш, — він вклав їй у руку невеликий ключ. — Бо ти більше не тінь. Ти — голос. Біжи, Анісо. Біжи так, ніби за тобою женеться саме сонце.

​В цю мить у коридорі почулися справжні крики та звук розбитого скла.

— Вони вже тут, — Джун-хо штовхнув її до потайних дверей за шафою. — Не озирайся!

Аніса стояла нерухомо, намагаючись усвідомити почуте. Світ, який вона знала — світ, де її батько був лише тихим архіваріусом, що боявся гучних звуків — розлетівся на друзки. Перед нею стояв чоловік, який роками грав у смертельну шахову партію з цілою державою.

​— Тату... — її голос ледь тремтів. — Чому ти не сказав раніше? Чому дозволив мені думати, що ми просто... гвинтики?

​Кім Джун-хо підійшов до доньки і вперше за довгий час міцно стиснув її плечі. Його руки були мозолистими і теплими, зовсім не такими, як у чиновника.

​— Бо в цій країні знання — це смертний вирок, Анісо. Я хотів, щоб ти мала дитинство, хоч би яким сірим воно не було. Але коли ти принесла ту флешку... — він сумно посміхнувся. — Я зрозумів, що кров не обманеш. Ти теж шукаєш світло, як і я.

​Він швидко витягнув із внутрішньої кишені старий годинник, який завжди носив. Відкрив задню кришку — там була крихітна мікросхема.

​— Слухай уважно. Наман не просто твій однокласник. Він — зв'язковий. Твій шлях до річки Тедонган пролягає через закинуті тунелі старого метро. Там немає камер, але є патрулі зі службовими собаками.

​Раптом у коридорі почувся гуркіт — загін спецпризначенців почав вибивати головні двері будівлі. Стіни здригнулися.

​— Тату, йдемо зі мною! — закричала Аніса, хапаючи його за руку. — Ми втечемо разом!

​Джун-хо похитав головою. В його очах з’явилася та сама спокійна рішучість, яку Аніса бачила на відео у Намана.

​— Хтось має залишитися, щоб замкнути ланцюг, — сказав він, підштовхуючи її до вузького лазу за металевою шафою. — Якщо я піду, вони кинуть усі сили на перехоплення. Якщо залишуся — вони думатимуть, що ти лише випадкова жертва, яку я використовував. Я дам тобі час. Сорок хвилин, Анісо.

​Він вклав їй у руку невеликий предмет — стару монету з отвором посередині.

​— Віддай це Наману. Він зрозуміє, що план "Б" активовано. І пам’ятай... твоя мати, Сон Хе-джин, вже в безпеці. Вона чекає на тебе на тому березі.

​— А як же ти? — Аніса вже плакала, відчуваючи, як холодний подих підземелля тягне її всередину лазу.

​— Я зустрінуся з вами в країні кольорів, — Джун-хо підморгнув їй, як колись у дитинстві, коли вони разом ховали заборонені цукерки від перевірок. — А тепер — біжи!

​Він зачинив за нею важкі металеві двері саме в ту мить, коли двері кабінету розлетілися на друзки. Останнє, що почула Аніса, був спокійний голос батька:

— Ви запізнилися. Птах уже полетів.