Розділ 7: Переслідування

Темрява за вікном здавалася густішою, ніж зазвичай. Пхеньян занурився у ту тривожну тишу, яка передує бурі. Аніса сиділа на підлозі своєї кімнати, притиснувши коліна до грудей. У її руці була та сама флешка — маленький шматочок пластику, який тепер важив більше, ніж її власне життя.

​Наман зник. Після тієї зустрічі біля спортзалу він не з’явився на уроках. Його місце в класі було порожнім, і вчителька навіть не згадала його імені, ніби його ніколи й не існувало. Це був найперший і найстрашніший знак — у цій країні люди не просто зникали, їх стирали з пам’яті.

​Раптом знизу пролунав важкий звук дверей під’їзду. Потім — кроки. Вони були неквапливі, ритмічні. Так ходять лише ті, хто має владу.

​— Анісо, — почувся тремтячий голос матері, Сон Хе-джин. — До нас... прийшли.

​Двері в кімнату розчинилися. На порозі стояв чоловік у сірому пальті. Його обличчя було позбавлене емоцій, а очі нагадували скло. За ним виднілися ще двоє солдатів.

​— Кім Аніса? — голос чоловіка був сухим, як старий папір. — Нам потрібно обговорити деякі «невідповідності» у твоїх останніх роботах з ідеології. І деякі... знахідки.

​Батько, Кім Джун-хо, зробив крок вперед, намагаючись заступити доньку.

— Це якась помилка. Вона зразкова учениця.

​Чоловік у пальті навіть не подивився на нього. Він простягнув руку до столу Аніси. Вона відчула, як серце пропустило удар. Флешка була в її кишені, але на столі лежав зошит, де вона вчора, забувшись, намалювала те, що бачила на відео: дерево з неймовірно яскраво-червоним листям, якого не існувало в їхньому сірому місті.

​— Мистецтво має служити істині, — промовив офіцер, піднімаючи зошит. — А це... це фантазія. А фантазія в нашій країні межує зі зрадою.

​Аніса зрозуміла: вони прийшли не через малюнок. Вони прийшли через Намана. А малюнок — лише привід.

​— Збирайся, — коротко наказав офіцер.

​Вона глянула на батьків. Мати плакала беззвучно, затуливши рот рукою. Батько стояв нерухомо, його обличчя зблідло. В останню мить, коли солдат схопив її за лікоть, Аніса встигла шепнути батькові:

— Річка. Тедонган.

​Він ледь помітно кивнув. В його очах вона вперше побачила не страх, а затаєну лють.

​Її вивели на вулицю. Там стояла та сама чорна машина без номерів. Двигун працював тихо. Коли двері зачинилися, Аніса зрозуміла — переслідування закінчилося. Почалося те, що Наман називав «Ціною свободи».

​Але в її кишені все ще була флешка. І в її серці все ще жили кольори.