Розділ 4. Тиша має вуха

Перша ніч у групі минула без сну. Аніса повернулася додому пізно, вигадавши історію про додаткові заняття. Мати, Сон Хе-джин, лише мовчки поставила перед нею тарілку з рисом. Її погляд був важким, але вона нічого не спитала. Мовчання в цьому домі знову стало захисним щитом.

​Наступного ранку в школі все здавалося інакшим. Кожен плакат на стіні, кожен заклик до вірності тепер викликав у Аніси внутрішній опір, який було дедалі важче приховувати.

​Наман наздогнав її в порожньому коридорі біля бібліотеки.

— Ти готова до свого першого завдання? — прошепотів він, не дивлячись на неї.

​Аніса здригнулася, але швидко опанувала себе.

— Що я маю зробити?

​Наман простягнув їй звичайний учнівський зошит.

— Всередині — флешка з новими даними. Ти маєш залишити її в поштовій скриньці за адресою на останній сторінці. Це старий будинок біля площі Кім Ір Сена. Там багато камер, тому ти маєш виглядати максимально природно. Просто дівчина, яка йде зі школи.

​— А якщо мене зупинять? — голос Аніси ледь помітно тремтів.

​Наман нарешті подивився їй в очі. У його погляді була дивна суміш тривоги та віри.

— Не зупинять. Ти — тінь, Анісо. Вони бачать лише те, що хочуть бачити. Послушну доньку Кім Джун-хо.

​Дорога до площі здалася нескінченною. Кожен крок віддавався пульсом у скронях. Аніса міцно стискала сумку, де лежав зошит. Вона проходила повз патрульних, намагаючись тримати спину рівно, як вчили на заняттях із маршування.

​Ось і той будинок. Обідрані стіни, важкий запах вологості. Вона зайшла всередину, серце калатало так гучно, що здавалося — його чути на всю вулицю.

​Скринька номер 42.

​Аніса обережно витягла флешку і кинула її в щілину. Тихий звук падіння металу об дно скриньки пролунав для неї як вибух.

​Вона швидко вийшла на вулицю і… мало не зіткнулася з чоловіком у цивільному, який стояв біля входу і курив. Його очі затрималися на її обличчі на частку секунди довше, ніж це було б безпечно.

​Аніса не опустила погляд. Вона просто пройшла повз, наче нічого не сталося.

​Вже вдома, зачиняючись у своїй кімнаті, вона відчула, як її почало трясти. Це був не просто страх. Це був адреналін людини, яка вперше в житті зробила щось за власним вибором, а не за наказом гучномовця.

​Вона підійшла до вікна. Сонце сідало за горизонт Пхеньяна, фарбуючи небо в червоний колір.

​— Я бачу, — прошепотіла вона сама до себе.

​У коридорі почувся голос батька. Кім Джун-хо повернувся з роботи.

— Хе-джин, ти бачила Анісу? Вона сьогодні якась дивна.

​Аніса завмерла біля дверей. Тиша в квартирі стала настільки густою, що її можна було торкнутися руками. Вона зрозуміла: тепер вона веде подвійне життя. І кожен наступний крок буде ще небезпечнішим.

Аніса довго мовчала. У кімнаті було чути лише, як вітер торкається вікна. Потім вона повільно сказала:

​— Ви питаєте про Північну Корею… Але це не просто країна. Це — система.

​У Північній Кореї — офіційна назва Корейська Народно-Демократична Республіка — діють надзвичайно суворі правила. Люди не можуть вільно подорожувати за кордон. Інтернет для більшості населення недоступний — замість нього є внутрішня мережа, яку контролює держава.

​— Там навіть телевізор не просто телевізор, — тихо додала Аніса. — Усе, що ти бачиш і чуєш, проходить через фільтр.

​У країні керує династія Кімів. Зараз лідером є Кім Чен Ин. Раніше правили його батько Кім Чен Ір і дід Кім Ір Сен. Їхні портрети обов’язково висять у кожному будинку та школі.

​— Люди там мають правила навіть для зачісок, — сказала Аніса глухо. — Є список дозволених варіантів.

​Вона пройшлася кімнатою.

— Не можна вільно критикувати владу. Не можна дивитися іноземні фільми. Не можна слухати музику з-за кордону. За це передбачені дуже жорстокі покарання.

​Тиша стала важчою.

​— Але… — раптом додала вона, — там теж є люди. Діти. Мрії. Вони теж сміються, закохуються, читають книжки. Просто живуть у системі, де страх — це частина повсякденності.

​Вона подивилася на інших.

— І знаєте, що найстрашніше? Коли ти народжуєшся в правилах, ти можеш навіть не знати, що існує інший світ.

​Вітер знову вдарив у вікно.

— Свобода, — прошепотіла Аніса. — Це не завжди гучне слово. Іноді це просто можливість сказати те, що думаєш.

​Кімната залишилася в напруженій тиші. І кожен думав про своє.

Вогник лампи затремтів, ніби відчув напругу в кімнаті. Аніса повільно сіла в крісло.

​— Ви думаєте, що це лише про заборони? — тихо запитала вона. — Ні. Це ще й про контроль над думками.

​Вона провела рукою по столу.

​— У Північній Кореї існує система, яку називають сонбун — поділ людей за їхнім походженням і лояльністю до влади. Якщо твоя родина колись зробила щось «не так», це вплине на все твоє майбутнє: навчання, роботу, навіть місце проживання.

​Хтось у темряві тихо видихнув.

​— Столиця, Пхеньян, виглядає інакше, ніж решта країни. Там показують найкраще: великі площі, паради, монументи. Але право жити в столиці мають далеко не всі.

​Вона зупинилася біля вікна.

​— Є трудові табори для тих, кого вважають небезпечними для режиму. Деколи покарання торкається не лише однієї людини, а й усієї її родини до третього коліна.

​Тиша в кімнаті стала холодною.

​— Дітей змалечку навчають обожнювати лідера. Вони співають пісні, вивчають історію лише так, як її подає держава. У школах багато військової підготовки.

​Аніса заплющила очі.

​— Але не думайте, що там усе чорно-біле. Люди виживають. Вони торгують на неофіційних ринках, потайки обмінюються флешками з фільмами, які привозять контрабандою. Вони шукають щілини в системі.

​Вона обернулася.

​— Найдивніше те, що для когось це — нормальність. Якщо ти ніколи не бачив іншого світу, ти просто не знаєш, що щось інакше взагалі можливе.

​За вікном почався дощ. Його краплі стукали по склу, мов чийсь боязкий шифр.