Розділ 1: День без кольорів

Ранок у Пхеньяні завжди починався однаково.

​О 6:00 вулиці наповнював голос із гучномовців. Урочистий. Гучний. Непорушний. Він проникав крізь стіни, ковдри, сни. Не залишав місця для тиші.

​Аніса розплющила очі ще до першої фрази. Вона майже не спала.

​Світ здавався дивно різким. Наче хтось змінив фокус. Наче вона прокинулася в тому самому місті — але вже іншою.

​На стіні висів портрет. Пильний, спокійний погляд, що завжди нагадував: ти під наглядом.

​Вона сіла на ліжку.

Кольори кімнати були тьмяні — сірі стіни, темна підлога, темно-синя форма, складена на стільці. Раніше вона цього не помічала.

​Тепер — бачила.

​Бо вночі вона побачила інші кольори.

Яскраві. Теплі. Справжні.

​Її серце знову прискорилося від спогаду. Вона швидко озирнулася. Комп’ютер був вимкнений. Флешка лежала захована в шухляді під зошитами.

​Усе виглядало нормально.

І водночас — ні.

​— Анісо, ти не спиш? — тихий голос матері з кухні.

— Уже встаю.

​Її голос звучав звично. Спокійно. Навіть трохи сонно. Вона пишалася цим. Тут треба вміти звучати «правильно».

​На кухні пахло рисом. Батько мовчки сидів за столом, читаючи газету. На першій сторінці — усмішки, паради, нові досягнення країни.

​— Сьогодні перевірка в школі, — сказав він, не піднімаючи очей. — Будь уважна.

​Перевірка.

Це слово тут означало більше, ніж просто контроль знань.

​Аніса кивнула.

Її пальці ледь помітно стискали край столу.

​Вона знала: якщо в її очах з’явиться щось нове — це помітять. Якщо вона усміхнеться не в той момент — помітять. Якщо замислиться довше, ніж треба — помітять.

​Дорога до школи пролягала повз широкі проспекти. Люди крокували рівно, майже синхронно. Ніхто не сміявся. Ніхто не розмовляв голосно.

​Вона дивилася на обличчя навколо й раптом усвідомила: вони ніби позбавлені кольору.

І, можливо, так було завжди.

​У класі панувала ідеальна тиша. На дошці великими літерами було написано:

«ВІРНІСТЬ — ЦЕ СВОБОДА»

​Аніса дивилася на ці слова довше, ніж слід.

Свобода.

Тепер це слово звучало інакше.

​— Анісо! — різко пролунало з кафедри. — Повтори останню тезу.

​Вона підвелася.

Серце калатало так голосно, що, здавалося, його чують усі.

​— Вірність державі — це найвища форма свободи, — чітко вимовила вона.

​Учителька кивнула:

— Сідай.

​Аніса опустилася на місце.

Її руки були холодні.

​«А якщо це неправда?»

​Думка промайнула й одразу ж викликала хвилю страху. Вона притиснула долоні до колін, ніби могла фізично втримати її всередині.

​Після уроків до неї підійшов хлопець із паралельного класу. Вона бачила його раніше — тихий, завжди зосереджений.

​— Ти вчора довго була в бібліотеці, — сказав він тихо.

​Вона завмерла.

— Так.

​Його погляд затримався на її обличчі на секунду довше, ніж дозволено.

​— Будь обережнішою, — майже прошепотів він. — Тут стіни теж слухають.

​І пішов.

​Аніса стояла нерухомо.

Це було не випадково.

Він щось знає.

Або підозрює.

Або…

​Її серце знову вдарилося в груди — вже не від страху.

Від передчуття.

​Того дня вона вперше відчула, що більше не йде в ногу з усіма.

І, можливо, саме це було початком її справжнього життя.

Аніса йшла додому повільніше, ніж зазвичай.

​Слова хлопця не виходили з голови.

«Обережнішою. Тут стіни теж слухають».

​Це звучало не як попередження. А як натяк.

​Вітер ковзав широким проспектом, піднімаючи пил. Люди навколо рухалися рівно, без зайвих жестів. Ніхто не озирався. Ніхто не затримував погляду.

​Тільки вона.

​Вона вперше почала помічати дрібниці:

як жінка на зупинці міцно стискає сумку;

як чоловік різко замовкає, коли повз проходить військовий;

як двоє підлітків розходяться в різні боки, щойно з’являється дорослий.

​Страх тут не кричить. Він просто живе поруч.

​Біля її будинку стояла машина.

Без номерів.

​Аніса завмерла. Дихання збилося. Машина була темна, із затемненими вікнами. Вона стояла так, ніби просто припаркована. Ніби нічого особливого.

​Але в цій країні «нічого особливого» не існує.

​Вона зробила крок. Потім ще один. Двері під’їзду були за кілька метрів.

Машина не рухалася.

​«Можливо, не за мною».

​Вона повторила це подумки кілька разів, поки підіймалася сходами. На другому поверсі двері однієї з квартир були прочинені. Зсередини долинали приглушені голоси.

І плач.

​Аніса не зупинилася. Тут не зупиняються.

​Удома мати готувала вечерю. Усе виглядало звично.

— Ти сьогодні мовчазна, — сказала вона.

— Просто втомилася.

​Мати уважно подивилася на неї. Занадто уважно.

— Анісо… ти ж знаєш, що іноді найкраще — нічого не знати?

​Це було сказано тихо. Без повчання. Майже з болем.

​Аніса кивнула.

Але в її кімнаті, коли двері зачинилися, вона одразу підійшла до шухляди.

​Флешка була на місці. Її маленький чорний корпус здавався важчим, ніж учора.

​Вона знала: не можна відкривати її часто. Не можна звикати. Не можна дозволити собі втратити пильність. Та щось сильніше за страх тягнуло її знову до екрана.

​Клац.

Комп’ютер ожив тихим шумом. Цього разу вона відкрила іншу папку.

​Фото.

Міста. Люди. Яскраві вивіски. Дівчата з розпущеним волоссям. Хлопці, які сміються вголос. Ніхто не оглядається.

​І раптом — відео.

Вона натиснула «Play».

​На екрані з’явився той самий хлопець зі школи.

Аніса відсахнулася.

​Він дивився прямо в камеру.

— Якщо ти це бачиш, — сказав він тихо, — значить, ти вже не така, як вони.

​Її серце зупинилося.

— Мене звати… — він зробив паузу. — Ні. Ім’я не важливе. Важливо інше. Якщо ти відкрила це — ти хочеш знати правду.