За стіною мовчання

Пролог

«За стіною мовчання»

У Північній Кореї не прийнято дивитися в небо занадто довго.

Кажуть, що там — свобода.

А свобода тут звучить як щось небезпечне.

У Пхеньяні ранок починається не з сонця.

Він починається з гучномовців.

З голосу, що розповідає, як треба жити. Як правильно думати. Кого любити.

Будинки стоять рівними рядами, мов солдати. Люди — теж.

Усі крокують однаково.

Усі усміхаються однаково.

Усі мовчать однаково.

Аніса знала це з дитинства.

Вона знала, що не можна ставити зайвих запитань.

Що не можна говорити те, що думаєш.

Що навіть сни іноді краще не запам’ятовувати.

Її мати казала:

— Справжня сила — це вміння мовчати.

І Аніса мовчала.

Але одного вечора, коли місто вкрила густа темрява і навіть вогні Пхеньяна здавалися тьмянішими, ніж зазвичай, вона вперше відчула щось заборонене.

Не страх.

Не покору.

Надію.

Бо за кожною стіною існує ще одна стіна.

І за кожною тишею — чийсь крик.

І десь там, за межами цієї країни, існує світ, де люди дивляться в небо без дозволу.

Аніса ще не знала, що її життя вже почало тріщати, як тонке скло.

І що одного дня їй доведеться обирати:

залишитися тінню…

чи стати голосом.

У Пхеньяні вечори приходять безшумно.

Світло в багатоповерхівках гасне рано — електрика тут теж під контролем. Темрява ніби спеціально створена для того, щоб люди не бачили зайвого.

Аніса стояла біля вікна й дивилася на річку Тедонган. Вода текла повільно, спокійно, ніби їй байдуже до людських законів. Ніби вона не знала, що це — Північна Корея, де навіть думки мають межі.

На стіні висів портрет Вождя.

Він завжди дивився.

Навіть коли в кімнаті нікого не було.

Вона обережно відвела погляд. Серце калатало без причини. А може, причина була — просто вона ще не наважувалася її назвати.

Сьогодні в школі вчителька говорила про ворогів.

Про тих, хто живе за кордоном.

Про тих, хто нібито хоче знищити їхню батьківщину.

— Свобода — це пастка, — казала вона. — Вона руйнує людей.

Аніса тоді не підняла руки. Не поставила запитання.

Але в голові вперше промайнуло:

«А якщо пастка — це ми?»

Вона одразу злякалася власної думки. Озирнулася. Стіни мовчали. Проте мовчання тут не означало безпеки.

Надворі почулося гудіння машини без номерів.

Такі машини не зупиняються просто так.

Вони зупиняються лише тоді, коли хтось зробив помилку.

У сусідньому під’їзді заплакала дитина.

Хтось голосно грюкнув дверима.

І все знову стихло.

Так завжди: кілька секунд хаосу — і знову тиша.

Тиша, що стискає легені.

Аніса провела рукою по столу й відчула під пальцями щось тверде. Маленький холодний прямокутник. Чужий. Небезпечний.

Флешка.

Вона ще не знала, що саме на ній.

Не знала, хто її залишив.

Не знала, що один дотик до неї — це вже злочин.

Але саме в ту мить у її грудях щось прокинулося.

Не бунт.

Не відчай.

Бажання знати.

І, можливо, це було страшніше за будь-який крик.

Темрява в кімнаті стала густішою.

Портрет на стіні мовчки дивився.

Аніса зробила крок назад.

І вперше в житті відчула, що мовчання може розбитися.

І коли воно розіб’ється — світ більше не буде таким, як раніше.

Флешка лежала на її долоні — маленька, чорна, звичайна.

Настільки звичайна, що саме це й лякало.

У країні, де все перевіряється, де кожен предмет має своє місце й пояснення, «випадкових» речей не буває. Аніса знала це так само добре, як і слова ранкового гімну.

Її пальці тремтіли.

Вона могла просто покласти її назад. Забути. Вдати, що нічого не бачила.

Жити далі.

Правильно.

Безпечно.

Але серце билося інакше — не так, як завжди. Не рівно, не слухняно. Воно ніби стукало зсередини: «Подивись…»

За вікном місто вже повністю потонуло в темряві. Лише в центрі мерехтіли вогні — холодні, віддалені. Там, де завжди світліше. Там, де живуть ті, хто не боїться.

Аніса підійшла до старого комп’ютера.

Він був повільний, старий, з обмеженим доступом — як і все тут. Вона знала, що мережа контролюється. Що будь-яка помилка може коштувати життя не лише їй.

Але флешка не потребувала мережі.

Клац.

Тихий звук вставленого пристрою пролунав гучніше за постріл.

Екран спалахнув блакитним світлом.

Секунда.

Дві.

Потім з’явилася папка без назви.

Аніса затримала подих.

Якщо вона відкриє її — дороги назад не буде. Навіть якщо ніхто не дізнається. Навіть якщо жодна машина без номерів не зупиниться біля її під’їзду.

Бо щойно ти побачиш інший світ — ти вже не зможеш прикидатися, що його не існує.

Вона заплющила очі.

І натиснула.

Екран спалахнув кольорами, яких вона ніколи не бачила. Яскравими. Вільними. Живими. Люди сміялися. Бігли. Обіймалися на вулицях без страху. Дівчина дивилася в небо й крутилася під дощем, не ховаючись.

Аніса відчула, як по щоках повільно котяться сльози.

Не від болю.

Від усвідомлення.

Світ більший, ніж їй казали.

І правда — небезпечніша за страх.

За стіною пролунали кроки. Хтось ішов коридором. Повільно. Рівно.

Її серце зупинилося.

Екран усе ще світився. Кольори все ще танцювали.

Кроки наближалися.

Аніса простягнула руку до клавіатури…

Але цього разу вона не вимкнула комп’ютер.

Вона дивилася прямо на світло.