ЕПІЛОГ

Через 6 місяців
Інга

— Ну все. Я хвилююся, як перед весіллям, — шепочу Тимуру на вухо.

— Але цього разу ми просто на презентації, і я не змушений у фраку стояти в черзі за канапками. — Він посміхається й цілує мене в скроню. — Хоча я б одружився з тобою ще раз. І ще раз. І ще...

— Утихомирся, Дон Жуан, ми ж у бібліотеці.

Ми з Тимуром сидимо в першому ряду затишної зали, де ось-ось почнеться презентація дебютного роману Ані. Так, Аня таки видала книгу. І не просто будь-яку — нашу. Точніше, версію нашої історії з вигаданими іменами, з розширеними еротичними сценами (деякі з яких я досі підозрюю, що вона вигада́ла... хоча Тимур уперто мовчить).

На афіші позаду неї — обкладинка роману:
"За стіною — мій колишній"
авторка: Анна Сафонова

Каріна вже оббігала половину залу в ролі самопризначеного PR-менеджера — роздала всім флаєри, зробила селфі з авторкою, продегустувала канапки й намагалася змусити мене вдягти рожеве боа. Я відбилась.

Аня виходить на імпровізовану сцену.
Вона вся сяє. Класичні джинси й біла сорочка. Легка помада. Впевнена усмішка. Очі — як у злочинця, який щойно втік із в’язниці натхнення.

— Друзі! — починає вона. — Мені сказали, що мій роман «ромком з перчинкою». Хтось ще додав: «Ого, це прямо як справжнє життя, тільки краще!» — Вона сміється. — Але я вам зізнаюся: майже нічого не вигадала. Я просто написала історію про те, як любов може застати зненацька. Навіть якщо вона — за стіною.

Погляди всіх автоматично повертаються до мене й Тимура. Він знизує плечима.

— То ми тепер головні герої еротичного бестселера? — шепоче він.

— Із припискою «18+». — Я хихочу. — Але ти вийшов дуже сексуальним.

— А як щодо тебе?

— Я вийшла геніальною. Як завжди.

Аня відкриває книгу і починає читати:

"...Вона знала, що цей момент змінить усе. Він стояв у дверях її квартири — без сорочки, з вологим волоссям і тим виразом, який знищував її волю напризволяще.
— Може, досить прикидатися, що ми не хочемо одне одного? — прошепотів він.
— Може, досить приходити до мене в рушнику?
— А може, досить жити окремо, якщо стіни й так уже нічого не ховають?
Її рука торкнулася його грудей. Його долоня — її стегна.
Коли вони впали на диван, світ на мить зупинився.
І рушник — теж.

Наступного ранку вона прокинулась у його футболці, пахучій кавою і ваніллю. І зрозуміла: це не нова історія. Це продовження тієї, яку вона намагалась закінчити..."

Після аплодисментів Аня озирається залою:

— Якщо серед вас є Тимур і Інга, не лякайтесь. Усе написано з любов’ю. Ну і трішки з фантазією. Наприклад, сцена в душі з мильними бульбашками та лавандовим гелем...
Я кашляю.
Тимур посміхається, нахиляється до мене й каже:

— До речі, лавандовий у нас закінчився. Треба купити. І перевірити — раптом Аня щось недописала?

Я штурхаю його в бік, але не втримуюсь від сміху.

***

Ми йдемо додому пішки. Тимур несе в одній руці мою сумочку, в іншій — квіти для Ані, які так і не вручив, бо вона одразу вистрибнула на сцену і втягнула всіх у свої читацькі фанфари. Його волосся трішки розкуйовджене, комір сорочки розстебнутий, а очі — палають. Я знаю цей погляд. І знаю, чим це все закінчиться.

— Як тобі було? — питає він, нібито невимушено, але в голосі прихована хитра посмішка.

— Презентація? Чудово. Публіка. Сцена. Які гарні метафори.

— Я про сцену з душем у книжці, — підморгує він. — «Героїня скинула рушник і зайшла до нього, як амазонка, що йде на битву».

Я регочу так голосно, що на мене озирається старенька пані з песиком. Тимур теж усміхається, але очі не відводить.

— Ану, Інго… — Він зупиняється і схиляється до мого вуха. Його голос стає низьким і небезпечно м’яким: — Якщо я зараз скажу, що мрію повторити ту сцену у душі… тільки замінити рушник на пов’язку на очі… 

— Тимуре! — шиплю я, напівобурена, напіврозчулена, — Не кажи такі речі посеред вулиці!

— Добре, — каже він. — Тоді скажу вдома.

Ми мовчки проходимо ще кілька метрів. Я відчуваю, як щоки палають. Але усмішка сама розповзається обличчям.

— Тимуре… 

— Гм?

— Знаєш, якби хтось мені рік тому сказав, що я знову кохатиму свого колишнього, ще й сміятимусь з ним посеред ночі, я б…

— Вискочила заміж за Дениса?

— Не смішно.

— Тобі смішно.

— Добре, мені смішно.

Я зупиняюся, притягаю його за лацкан і тихо кажу:

— Пішли додому. І зробимо ту сцену краще, ніж Аня її написала.

— Без метафор?

— Максимум з милом і парою.

І ми сміємося знову, вже поспішаючи до нашого дому. Де почалась ця історія. І де вона… триває.