Розділ 26

Інга

— Ну давай, говори! — Аня аж підсунула свій капучино ближче до краю столика, наче він міг заважати сприйняттю інформації. — Ти знову спиш з Тимуром?

— Ага. І не просто спить! — Каріна сіла навпроти з виразом обличчя, який можна було описати словом «експертка». — У неї очі блищать як у жінки, яка щойно була в душі з чоловіком.

Я сьорбнула лате, намагаючись не задихнутися сміхом.

— Давай, ще скажи — у мильних бульбашках, — буркнула я.

— Не перебивай, Інго. Ми маємо право знати. Ти ж сама нам усе розповідала. А тепер — мовчиш як партизанка. — Аня перехилилась через стіл. — Ти з ним… знову разом?

— Ми… ну… — я глибоко вдихнула. — Це не те, щоб офіційно. Але ми… разом прокинулися. З кавою. З поцілунками. Без катастроф. І з його зубною щіткою в моїй ванній.

Каріна театрально закотила очі.

— У наш час зубна щітка — це як обручка. Ну все, вітаю. Я так і знала, що ти не витримаєш.

— А Денис? — вкинула Аня. — Що з ним?

Я замовкла, крутячи ложечку в чашці. Її рухи видавали легкий дзвін, якого ніхто не коментував. Потім я зітхнула:

— Денис прийшов... Сам усе побачив. Я поговорила з ним. Він все зрозумів. Він — класний. Але… я його не кохаю.

— Він тобі подобався, — нагадала Каріна.

— Та подобався! — Я скривилась. — Та й зараз подобається. Але… коли ти сидиш на колінах свого колишнього на дивані, а в голові думка не «ой, що ж я наробила», а «Господи, як же я його кохаю» — усе стає ясно.

— І що ж ви тепер? — поцікавилася Аня, уплітаючи круасан. — Будете сусідити й жити довго і щасливо?

— Я ще не знаю. Усе надто свіжо. Ми тільки... ну, знову... — Я не договорила. — Я тільки знаю, що хочу спробувати. І що він теж хоче. Це видно.

Каріна гмикнула.

— Ага. Ще тоді, стоячи на балконі, він уже роздягав тебе очима.

— Та він і не тільки очима, — підкинула Аня, і ми дружно засміялися.

Мить — і я відчула: мені стало легше. Наче хтось усередині поставив галочку: "Ти не одна. Тебе підтримують. Тебе розуміють."

— Знаєш, — сказала Каріна, підморгнувши. — Якщо цей твій Тимур тебе знову образить, ми його знайдемо. І запишемо на прийом до якогось дуже сумнівного косметолога.

— І змусимо зробити брови в формі серця! — додала Аня.

— І вуса, — сказала я, ледь стримуючись. — Не забувайте про вуса!

Ми вибухнули сміхом.

***

Я сиділа в трамваї — наївна, щаслива, з блиском на губах і легким передчуттям вечора з... ним. З Тимуром.
Пальці ще пахли кавою й круасаном, щоки — сміхом, а десь у глибині душі нуртувала та сама тепла впевненість, яка з’являється, коли життя — нарешті — стає на місце.

І тут мій телефон пискнув.

Я звично потягнулась до екрану — і застигла.

@the_face_fairy
Новий допис: "Секретна зустріч з топ-хірургом 💉💋"
Фото. Вона. Тимур. Дуже близько.
Він усміхається. Вона — гламурно вигнута.
Підпис: "Іноді знайомства з лікарем — це… більше, ніж консультація 😉"

...Мої брови автоматично пішли вверх.

— Ну ти диви, — пробурмотіла я вголос. Жіночка навпроти, років під шістдесят, миттєво втупилася в мене, наче я вийняла з сумки гранату.

Я клацнула ще раз. І ще.
Сторіс: він поправляє їй волосся.
Ще сторіс: він щось шепоче їй на вухо.

— Ага, мабуть, "не повертайте голову різко після уколу", — прошепотіла я отруйно.

Трамвай різко загальмував — я ледь не влетіла грудьми в поручень.

Спокійно, Інго. Це може бути просто професійна фотосесія… Зі стероїдно-блогерською еротикою... Просто PR. Просто пластичний хірург. Просто...

— Просто моя дупа! — сказала я вголос. Та сама жіночка схрестила руки на грудях. Господи, пробач.

Телефон пискнув ще раз.

Новий коментар під фото:
“А з ким він проводив ніч перед цим, цікаво? 😉”
І лайки. І вогники. І хтось написав: “Ого, гаряче!”

— Гаряче? Я вам зараз таке гаряче влаштую, що ваші вії поплавляться, — просичала я, вже виходячи з трамваю.

На вулиці дув вітер — просто в обличчя. І так, як буває, коли ти не впевнена: це доля чи просто Київ.
Я йшла в напрямку дому, з телефоном у руці, нервово набираючи повідомлення:

Я:
Тимур, ти часом не в кадрі в якоїсь Instagram-феї, яка натякає, що ви… ммм… близькі?

Три крапки. Відповідь не йде.

Три крапки знову з’являються. І… зникають.

— О ні, так не буде, — пробурмотіла я. — Якщо це той самий "нічого не значить", я особисто його зафільмую і запощу сторіс, де я кидаю в нього банку з гіалуронкою!

Я вже була біля свого під’їзду, коли екран знову засвітився:

Тимур:
Це… не те, що ти думаєш. Я все поясню. Можеш почекати вдома 10 хвилин?

— Поясни мені вже зараз, блін! — буркнула я, але… ні. Нічого більше не написала. Просто увійшла в під’їзд і викликала ліфт.

Поки чекала, побачила себе у дзеркалі. Очі — гарячі. Щоки — рум’яні. Волосся — якесь еротично розкуйовджене. Виходить, для сцени ревнощів я виглядаю непогано.

— Ну добре, Тимуре Бистров. У тебе є десять хвилин. Але якщо в двері постукає ще якась "фея", я влаштую їй ботокс у п’яту точку. Без анестезії.

Тимур

Я стояв у ванній, у самих лише спортивках, і не міг вирішити:
а) піти до Інги одразу,
б) почекати ще п’ять хвилин,
в) викликати екзорциста, бо, схоже, на мене навели блогерське прокляття.

Телефон знову мигнув.

— Будь ласка, не прокляття, не ще одне сторіс...

Ага. Ні. Це вже Інга, і вона не просто зла. Вона — на рівні «розіб’ю тарілку об твою голову, але зроблю це з чарівною посмішкою».
Я її знаю.

“Тимур, ти часом не в кадрі в якоїсь Instagram-феї, яка натякає, що ви… ммм… близькі?”