Розділ 25

Інга

Я вийшла на коридор босоніж, загорнувшись у його сорочку. Тимур ішов попереду, застібаючи годинник, ще трохи вологий після душу — і зовсім не схожий на людину, яка щойно… ну, тобто, я тільки-но дала собі обіцянку більше не лягати з ним в одне ліжко. Ага. А тепер ще й проводжаю його до дверей, як добра господиня.

— Якщо раптом передумаєш — я ще вдома. — Він підморгнув.

— Ти живеш на три метри лівіше. Я знаю, де тебе знайти.

— Ага. Тепер уже точно.

Ми одночасно дотягнулись до дверної ручки.
І саме в цю мить — хтось встав на порозі.

Я спочатку побачила кросівки. Потім — темні джинси. Потім — Дениса.
Він стояв із рукою, піднятою до дзвінка, але ще не натиснув. Здається, він просто завмер, щойно побачив, як ми з Тимуром відкрили двері.

Я — розпатлана, у чужій сорочці. Тимур — із вологим волоссям, у своїй футболці, але чомусь… виглядав так, ніби залишився ночувати.

Тиша. Глуха, безцеремонна, і трохи болюча.

Денис глянув на мене — довше, ніж було комфортно. Потім — на Тимура.

— Здається, я не вчасно, — тихо сказав він, і вже в наступну мить розвернувся й пішов до ліфта.

— Чорт… — видихнула я. — Чорт, чорт, чорт!

— Денис? — Тимур нахилився, щоб вдягнути кросівки.

— Денис.

— Денис... оцей Денис. Ресторан, інтер’єр, вечері..

— Він просто…

— Та не пояснюй. Я все бачу.

— Та що ти бачиш! Він просто прийшов, я не знала!

— Все нормально, Інго, — Тимур зупинився, подивився на мене серйозно. — Я не на допиті. Я… просто піду.

— Тимуре...

— Іди поговори з ним. Він же не винен, що я сплю з власною колишньою дружиною.

Його останнє речення — з тією фірмовою сумішшю сарказму і болю, від якої в мене миттєво запекло в грудях.

Я кинулась й побігла за Денисом, майже спотикаючись на порозі.

— Денис! — Я залетіла в коридор, ніби збиралася зупинити потяг.

Він стояв біля ліфта, руки в кишенях, спокійний і… надто красивий, щоб не викликати почуття провини. Ліфт ще не приїхав. Дякую, доле.

— Почекай! — видихнула я, наближаючись.

— Я ж чекаю, — озвався він, навіть не повертаючи голови. — А ось ти, схоже, не чекала мене.

Окей, заслужено.

— Денис, я… — Я зупинилася в двох кроках. — Це не зовсім те, що ти подумав.

Він нарешті подивився на мене.

— А що ж я подумав, Інго? Дай вгадаю: ви просто… пили чай. У його сорочці. Після душу.

— Ну… чай був потім.

Супер, Інго. Просто геніально.

Він усміхнувся кутиками губ.

— Слухай, я ж не ідіот.

— Я не казала, що ти…

— Я знаю, що між вами ще щось було. Було й є. Я ж не сліпий. Ти дивишся на нього так, ніби він знову й знову тебе розчаровує… але ти все одно його любиш.

Блін. Чого він такий проникливий? Я ж мала бути розумнішою. Мала не йти в душ із Тимуром. Не сідати йому на коліна. Не залишатися в його сорочці…

— Мені справді з тобою було добре. Ти класний. Просто… не він. — Я знизала плечима, якось по-дитячому винно.

— Та я це зрозумів ще тоді, коли він дивився на тебе, а ти ніби не бачила, але бачила.

— Пробач…

— За що? За те, що кохаєш іншого? Це не злочин. Це просто… трохи прикро.

— І незручно. І тупо. І…

— І романтично. — Денис знову всміхнувся, цього разу щиро. — Хоч я і не виграв, але щось у цьому є — в коханні, яке не закінчується навіть після розлучення.

— Денис… А щодо квартири…

— Ти звільняєшся?

Я запнулася.

— Ну… я думаю, це не дуже професійно.

— Слухай, ти мені потрібна не в ліжку — хоча не буду брехати, така думка була — а в інтер’єрі. Я ж не сказав, що передумав довірити тобі свою ванну.

— Це… несподівано.

— Це по-дорослому.

— А якщо… Тимур буде ревнувати?

— То його проблеми. Але знаєш, якщо він хоче тебе — хай тримає міцно. Бо другий шанс, Інго, — це як дизайнерська плитка: її важко дістати, але легко зіпсувати.

"Дзень" — ліфт приїхав.

— Тримайся, — сказав Денис і натиснув кнопку.

— І ти. І… дякую.

— За що?

— За те, що не влаштував сцену.

— А сенс? Твоя сцена вже знята. Зі щасливим, сподіваюся, фіналом.

Двері ліфта зачинилися. А я стояла, як у кіно — босоніж у коридорі, у сорочці, з мокрим волоссям, але з полегшенням на серці.

Я зачинила двері квартири, сперлася на них спиною й видихнула.

От і все.

Закрила гештальт. Прямо в коридорі. Біля ліфта. В одній сорочці. І босоніж. Я просто королева неочікуваної драми.

Повернулася до вітальні — ще залишився запах кави й Тимура. Сорочка на мені була його. І якби я могла, то вбралася б у неї назавжди, як у броню.

Тимур пішов. Ну, формально — просто до себе, через стінку. Але між нами — не цегла. Між нами — отой момент, коли хочеш сказати щось важливе… але замість того просто стоїш і кліпаєш.

Я не хотіла знову залишатися наодинці з собою. З думками, які роздягають глибше, ніж він учора.

Мені було або в душ, або до Тимура.

І я вибрала друге.

Я вийшла на балкон, на ходу прихопивши ковдру. Холодна плитка приємно остуджувала ноги. Перегородка між нашими балконами — тонка, як моє самовладання. Я постукала в неї пальцем.

— Тимуре? — тихо покликала.

Нічого.

Я постукала голосніше.

— Ну не будь ти той… гордий.

— Я не гордий. Я голий, — почулося у відповідь.

— Так ти ж хірург, тіло — твоє робоче місце.

— Ти тільки що назвала мене "робочим місцем"?

— Якщо пустиш мене — покажу, яка я завзята працівниця.

Почувся шурхіт. І через кілька секунд його голова визирнула з-за перегородки. Волосся розтріпане. Очі сонні. На шиї — ще слід від моєї помади.

— Ти з ковдрою?

— Я — з намірами.

— Тоді заходь. Тут якраз місце під твої наміри звільнилося.

Я перелізла через бортик, як школярка на фізкультурі, і мало не впала прямо йому в обійми.